Розділ 58

                                                         3 етапи
Ох! І тяжка ж природа людська!
Хто збагне насичене розмаїттям буття!
Усі наші роки ми завжди проходимо через кохання.
Часом воно як сік — терпке і соковите.
А часом як сіль — таке гірке і неплодовите.
Перше кохання є дитячим, наївним.
Це, мов перше існування квітки.
Воно в рожевих окулярах, що зняти їх майже неможливо.
Ти віриш у людину, довіряєш їй, а згодом,  
вона покаже, чому це несправедливо.
Після зради стане гірко... гірко і сумливо!
Твоє серце з розумом будуть битися — кожен зі своєю стороною.
І ти приймеш рішення:  "Ніколи не буду закоханою!"
Друге кохання вже з крихтою обережності,
бо після першого рани злікувалися не всі.
Воно перебране з логікою, що мовить своїм твердим голосом:
"Не довіряй йому!"
Інший бік тебе — почуття, на які ти ще маєш повне право:
"Може, спробуєм навалом?"
Вони п'янять, мов солодке вино,
та відповідь ти знаєш давно.
А от третє кохання керується частково
й повністю розумовою здатністю.
Рожевих окуляр вважай немає,
і почуття тут не ламає.
Ти приймаєш рішення мозковою долею:
"Кохати чи бути коханою?"
І, звісно, я виберу бути коханою,
бо для мене кохання стає сильною отрутою.
                                                Проклята голова
Як воно мене дістало вже!
Чому ти з моєї проклятої голови не вилазиш!
Що тобі од мене треба?
Чи твоє життя заполонило чорне небо?
Чи ти вирішив не відпускати мене через бажання?
Ми з тобою і не спілкувалися взагалі, все було тільки хвилювання.
Чи тобі я не байдужа?
Тому ти від мене тягнеш душу.
                                                      Смак волі
Як тільки нас закриють у чотирьох стінах,
без вікон і дверей, то тільки тоді зрозуміємо,
чому волю просить і єврей.
Сидячи у затхлості без світла,
згадаєш які гарні поля, власна корчма.
Згадаєш, що ти міг робити,
що завгодно — навіть викрасти коня!
Як пахне власний хліб, власне "Я".
Та й стирати з пам'яті не варто ці слова:
все, що в міру — буде на старості тобі щаслива душа.
                                                 Магічний дим
Літає вирієм по моїх нутрощах якийсь магічний дим,
Окутує усе, що є живе в нім.
Кожен день, кожен подих — не збагну я почуттів людських.
Це так заплутано, що навіть
найдосвідченіший знавець людини не пояснить їх.
То кохання, в перші миті якого з'являються крила.
То сум, після котрого кохана вже не мила.
А колись і радість, що світлом обливається,
мов страшна злива.
То агресія, від якої хочеться метати все,
що поряд тільки знайдеться.
А ще часом ніжність, яка охоплює
наше серце й народжується.
А хвилювання — яскравим і гострим струмом
проходиться по всіх органах.
За все своє життя ти їх стрінеш, і не раз.
Будеш ними або гратися, або притушиш, як монах.
                                                   Право відчувати
Не крайте серце, мої любі!
Таким молодим воно вже не буде.
Безнадійне переживання не змінить подій.
Кожне твоє відчуття на організм діє.
Так чи інакше, природа наша дала нам почуття.
Не знаю, хто досягне повного його контролю,
Та й не впевнена, що це можна «заскролить».
Але, як-не-як, ми люди — і маєм право на прелюдію.