V. Місто
1. Харків. Сіре світло
Харків тримається рівно і строго,
не граючи в гарний фасад.
У ньому є подих важкої дороги
і впертий, уважний погляд.
Це місто не просить закохатись,
не прагне подобатись всім.
Воно вміє в тумані народжуватись,
виходити в ранок із мокрих систем.
У його вулицях чутна стриманість,
ніби слово тут важить удвічі.
І якась тиха вірність
лишається в бетоні і в мені.
Харків — це не лише маршрути,
не трамваї, не дощ, не дома.
Це місто, де навіть хвилини
говорять,
що ти живеш недарма.
2. Харків. Упертість
Харків пахне асфальтом і вітром,
переходами, сірим вогнем.
У ньому є щось від старого світла,
що не гасне ні вночі, ні удень.
Він не здається ніжним, звичайно,
і не шепоче, як південний прибій.
Та в його мовчазній сердечності
є характер, знайомий до болю.
Він стоїть, як стоїть людина,
що пережила чимало втрат,
але не стала ні тихшою, ні меншою,
не зачинила ні душу, ні хату.
І за це його поважаєш:
за пряму, вперту суть.
Харків — місто, яке не тане,
навіть коли
йому важко дихнуть.
3. Одеса. Світло біля води
Одеса приходить не відразу —
спершу як повітря і сіль,
як сонце, що ковзає по оповіді,
як сміх, що скасовує біль.
У ній вулиці дихають вільніше,
ніж багато людей на землі.
І море стає сьогодні
не пейзажем — а цілою душею.
Тут світло лягає інакше,
не так, як у суворих краях.
Воно ніби позначило світ
як щось живе у своїх мережах
вітрів, розмов, сходів,
дворів, де цвіте тиша.
Одеса — не просто мить,
а місто,
в якому чується глибина.
4. Одеса. Вечір біля моря
Надвечір Одеса стає м’якшою,
мов голос, що втомився жартувать.
У ній небо над морем прозоріше й яскравіше,
ніж усе, що намагались забувать.
В Одесі є легкість — не дурість, не свято,
а спосіб не стати важчим.
Ніби місто, сміючись і лукавлячи,
все знає про людський біль.
І море біля берега дихає спокійно,
змиваючи з душі зайвий шум.
І хочеться просто лишитись гідним
того, що довірив прибій
і вечірній солоний роздум.
Одеса вміє бути світлом,
не вимагаючи гучних причин.
І в цьому, напевно, десь
її справжній
і вічний почин.