III. Різне

III. Різне

1. Нічний дощ

Нічний дощ говорить по карнизах
мовою срібла, води і скла.
Місто дихає втомлено й низько,
ніби ніч на його плечі лягла.

Ліхтарі розпливаються м’яко,
наче пам’ять у вікнах осінніх.
І стає якось тихо і зябко
навіть найвпертішій землі.

Я стою біля вікна і не знаю,
що важливіше — дивитись чи ждать,
як вода, по асфальту стікаючи,
вчить серце не все утримать.

І в такому безкрайньому спокої,
де ні крику, ні поспіху, ні зла,
дощ здається мені чимось живим,
чимось, що розуміє
без слів і тепла.

2. Осінь у кишенях

Я ношу цю осінь у кишенях —
разом із чеком, ключами, рукою,
що тремтить від звичних обманів,
від безсоння, що стало рікою.

Я ношу її в старім зошиті,
між рядками, де вицвів квітень.
У напівпогляді, в випадковій досаді,
в шумі дахів, що приймають хміль.

Ця осінь не тільки про листя,
не про жовтий згорілий орнамент дворів.
Це те, що приходить як сповідь,
коли серце вчора втомилось від слів.

І коли я йду крізь алеї,
чуючи шурхіт мокрої землі,
мені раптом стає видніше,
скільки почуттів ми з собою несли.

3. Лист, якого не відправлено

Я написав би тобі, та не знаю,
з чого почати і чим завершить.
Між нами не прірва — а інша
неможливість спокійно прожить

усе, що накопичилось у повільних фразах,
у недомовленому, в паузах днів,
у тому, як пам’ять чіпляється зразу
за деталі давно непотрібних речей.

Я писав би не гучно, не довго,
без красивих, вигаданих слів.
Просто: «Пам’ятаю».
Просто: «Ти була сильною».
Просто: «Я нічого не забув».

Та лист залишається в зошиті,
між дат, що вже нічого не значать.
Іноді тиша — це правда,
що не хоче згоріти
на аркуші.

4. Ліфт

Старий ліфт підіймається повільно,
ніби думає: чи варто вгору.
У ньому лампочка світить упевнено
і тремтить, мов утомлений успіх.

Скільки облич він запам’ятав випадково,
скільки доль возить щодня —
чиюсь радість, чуже мовчання,
чиюсь злість і вечірню лінь.

Він скрипить, як проста реальність,
де ніхто нікого не спасав.
Та в його дивній буденності
є майже філософський вокзал.

Бо в короткому русі
між першим і, скажімо, сьомим
уміщається ціла думка
про те, як ми тримаємось
у світі простому.

5. Сірник

Один сірник — і кімната спалахне
не пожежею, а теплою рисою.
Скільки крихкого в малій миті,
якщо вона запалює тишу.

Вогник ненадійний і короткий,
він не любить ні вітру, ні брехні.
Та в його швидкоплинному ладі
є відповідь на невисловлену дрож.

Так і люди: горять на мить,
освітлюючи одне одному риси.
Не завжди для великого спасіння —
іноді, щоб тепліше стало в темряві.

І поки цей сірник ще живий,
я дивлюсь, як ворушиться світ.
Іноді навіть проста іскра
залишає в душі
довгий слід.

6. Кімната ввечері

Надвечір кімната дихає інакше,
ніби в неї збирається тінь.
На стіл опускається тиха дача
із думок, утоми, лампи і стін.

Тут речі прості: чашка, книга, зошит,
навушники, куртка, забутий квиток.
Та в цій звичності схована розгадка
того, чому мені дорогий цей куток.

Я слухаю, як за вікном затихає
чуже, велике, промокле життя,
і серце своє потроху зшиваю
з пауз, у яких не треба спішить.

Вечір не просить ні слави, ні чуда,
він просто приходить і вчить мовчать.
І в цьому є тихе, чесне диво —
уміти на самоті
не боятись дихать.

7. Лютий

Лютий — це місяць, який не любить
ні гучних зізнань, ні зайвих надій.
Він ходить по дахах, по шибках, по людях
і робить повітря прозорішим, ніж раніше.

У ньому вулиці ніби суворіші,
у ньому сірість має власний стиль.
Він носить у кишенях залишки сили,
утому, туман і солоний пил.

Та все ж у лютій холодній природі
є дивна чесність, якій я радий:
він не обіцяє квітів на сході,
не ховає під сонцем потрісканий сад.

І, може, саме цією прямотою
він ближчий мені за багато красивих часів:
лютий не вдає із себе весну,
та в ньому вже чується
майбутній дзвін.

8. Старий двір

Старий двір ніби зовсім не змінюється,
хоч роки проходять по плитах, як дощ.
Ті самі лавки, під’їзди, маршрути,
той самий вечір, якого не руш.

Тут колись сміялись і бігали,
вибивали м’ячем порожнечу,
тут про майбутнє мріяли голосно,
не вміючи цінувати простоту.

А тепер цей двір, посивілий
від туманів, машин і зими,
дивиться тихо, як дорослі, поспішні
проходять повз нього, — вже не ми.

І стає якось гірко і дивно,
що у пам’яті є своя адреса:
не палац, не країна, не романи —
а під’їзд, старий двір
і вечірнє залізо.

9. Трамвай

Трамвай повзе по рейках утомлено,
мов пам’ять по старих, знайомих словах.
Він знає маршрути, двори і вокзали,
і шлях, що давно вже обрав не сам.

Усередині вікна запітніли від життів,
від курток, пакетів, дихання, туги.
У ньому кожен везе то надію, то листи,
то просто мовчання до потрібної зупинки.

Мені подобається в ньому ця чесна бідність:
ні лоску, ні швидкості, ні чаклунства.
Зате в ньому жива, земна конкретність —
колеса, дзвінки і сирі будинки.

І, може, у цьому звичному русі,
де місто скрипить під залізною дугою,
є більше долі й простого смирення,
ніж у тих, хто весь час
поспішає за іншим.