Жива

«Міа, не можна впасти від втоми... для сім'ї Мю це рівносильно смерті... Спіткнувшись прямо в центрі піщаної бурі, серед нескінченних битих посухою земель... знову вставай, знову рухайся вперед... Такий дух сім'ї Мю... Навіть якщо прийде день, коли таточко не зможе бути твоїм щитом... обов'язково рухайся без зупинки... Це те, що дозволить тобі жити... Є тільки одне «але», моя прекрасна дівчинко... під цим широким небом тобі зустрітися хтось... Обов'язково зупинись і кохай... Це зробить тебе живою!»

~Уривок із графічного роману «Уламок меча»~

~•••~•••~•••~~
 

Суховії... Палюче сонце... Випалює до попелу нескінченний бій фраз.
Мікроскоп сотень очей і гарячий без життя солоний пісок.
Вчили: впасти й здатися не можна... Є наказ!
Але знову пульс без рядків, як ритм порожнечі у скроню... Ще крок, ще крок...

Гіркий присмак хваленого попелу... Кришталь сліз... Мрії струмочок
П'янко солодкий... Але дійсність як ляпас привида в дзеркалах.
Я себе прийняла... Поборола страх... Але чи є в цьому сенс? Це гачок?
Бо лише на кілька хвилин не своя... я — Його... і нехай тільки у снах.

Я бігла... Втрачала... Спалювала... крізь пустелю своєї душі... інших,
Хвилею порваних крил билася до борту «корабля-міражу».
Був і буде шлях, яким треба йти... Не зійти! /Не буває вітрів ручних!/
Але одне знаю точно: тільки з Ним, для Нього оживлюю душу свою...

Вночі погляд на небо... Зірки теж у пустелі не сплять.
Через тисячі зим, пекуче сонце, урагани, грози, пісок...
Я бігла, не обертаючись, не зупиняючись, крізь рай оази та посуху пекла багать...
Не від себе... до Нього... туди, де в багряному світлі схід. Він — мій затишок.

~12•червня•2017~