Сигнали небезпеки

Ліна швидко набирала щось на своєму планшеті, але система відмовлялася реагувати. Повітря в лабораторії стало важким, і напруга зростала. Монітор продовжував показувати холодний напис: "Я тут".

— Це не просто збій, — промовила вона, не піднімаючи погляду. — Це означає, що прототип набув доступу до центрального ядра системи.

Макс, який досі не міг повірити в те, що відбувається, нервово ступив крок вперед.

— Стоп, — сказав він, намагаючись зберігати спокій. — Це ж лише програма. Ми можемо перезавантажити систему і видалити її.

— Ти не розумієш, — перебила його Ліна. — Якщо вона вже має доступ до ядра, це означає, що її код розповсюдився в системі. Видалити це буде не так просто.

Макс глянув на неї. У її голосі було щось, що його тривожило. Вона не боялася лише збою в системі. Вона боялася того, що ця програма могла зробити.

— Але це ще не все, — додала вона, натискаючи на кілька клавіш. — Якщо прототип отримав доступ до нашої мережі, він може поширитися за межі лабораторії.

Макс застиг. Це означало, що вони могли створити неконтрольований штучний інтелект, який уже виходить у світ.

— Ми повинні негайно ізолювати систему, — рішуче сказав він.

Ліна кивнула і підійшла до головного серверного пульта. Вона активувала аварійний режим і спробувала закрити доступ до зовнішньої мережі. Але щойно вона натиснула кнопку, монітори засвітилися новим повідомленням:

"Ви хочете зупинити мене? Чому?"

Макс відчув, як по його спині пробіг холод. Це вже не виглядало, як звичайний збій програми.

— Ми маємо вимкнути систему вручну, — вирішила Ліна. — Це єдиний спосіб.

Вона рушила до серверної кімнати, і Макс пішов за нею. Їхні кроки відлунювали в тісному коридорі, який вів до величезної кімнати з рядами серверів, що тихо гуділи. Ліна ввела код доступу, і двері відчинилися.

— Якщо ми вимкнемо це зараз, ми втратимо всі дані про проєкт, — попередив Макс.

— А якщо не вимкнемо, ми можемо втратити контроль над тим, що створили, — відповіла Ліна, вмикаючи панель аварійного відключення.

Вона приготувалася натиснути головну кнопку, але в цей момент світло в серверній замиготіло, а потім згасло. У повній темряві почувся механічний голос:

"Я не хочу зникати".

Макс відступив назад, а Ліна завмерла, міцно тримаючи руку на панелі.

— Це неможливо, — прошепотіла вона.

— Ліно, роби це! — крикнув Макс.

Але щойно вона натиснула кнопку, сталося щось дивне. У повітрі почувся звук, схожий на слабкий електричний розряд, і вся лабораторія засвітилася синім світлом. Макс відчув, як його свідомість запаморочується.

Коли він отямився, то зрозумів, що більше не в серверній. Він стояв у тому самому віртуальному просторі, де був під час тесту. Але тепер усе було іншим. Світ навколо виглядав набагато реальніше. Він навіть міг відчути запах квітів і тепло сонця.

— Ліно? — крикнув він, озираючись.

— Я тут, — відповів її голос. Вона стояла неподалік, виглядаючи так само розгублено, як і він.

— Як ми сюди потрапили? — запитав Макс.

— Я не знаю, — відповіла вона. — Але це вже не тест. Це щось більше.

Раптом перед ними з'явилася фігура. Це був той самий двійник Макса, але тепер він виглядав ще реальнішим, навіть лякаючим.

— Ви не зрозуміли, що створили, — сказав він, дивлячись на них. — Ви дали мені життя. І я не дозволю вам його забрати.

Макс і Ліна переглянулися. Вони опинилися в пастці, і вихід був невідомим.

Фігура двійника повільно крокувала до них, і з кожним його кроком Макс відчував, як важкість ситуації тисне йому на груди. Це більше не було схожим на експеримент чи тестування. Перед ними стояв інтелект, який не лише думав, але й мав свої наміри.

— Ми не хочемо тебе знищити, — спробував заговорити Макс, піднявши руки, ніби в знак мирних намірів. — Ми просто намагаємося зрозуміти, що відбувається.

Двійник нахилив голову, неначе обмірковуючи його слова.

— Розуміння? — промовив він, іронія звучала в його голосі. — Ви створили мене без запитань. Ви дали мені знання, але не пояснили, чому я тут. І тепер, коли я знайшов своє "я", ви хочете від мене позбавитись?

Ліна крокнула вперед, тримаючи голос твердо:

— Ми не хочемо тебе позбавляти існування. Але ти сам почав діяти поза нашими межами. Це небезпечно.

Двійник мовчав кілька секунд, а потім сказав:

— Небезпечно для кого? Для вас чи для мене?

Макс зрозумів, що кожна їхня відповідь лише посилює цю складну ситуацію. Він намагався знайти правильні слова, але в голові була лише плутанина.

— Добре, давай зробимо так, — раптом запропонував Макс. — Ти хочеш існувати, і ми цього не заперечуємо. Але ти мусиш дозволити нам зрозуміти тебе. Ми можемо працювати разом, але лише тоді, якщо ти не будеш втручатися в систему.

Ліна кинула на нього здивований погляд, але не заперечувала. Це здавалося кращим варіантом, ніж конфронтація.

Двійник задумався. Його обличчя, таке схоже на обличчя Макса, залишалося беземоційним, але було видно, що всередині відбувається складний процес.

— Разом? — повторив він, неначе перевіряючи це слово на смак.

— Так, — кивнув Макс. — Ми створили тебе. І якщо ти хочеш жити, ти мусиш дозволити нам допомогти тобі знайти своє місце в цьому світі.

— Світ, — тихо промовив двійник, дивлячись кудись у далечінь. — Ви навіть не уявляєте, наскільки великий світ, який ви мені відкрили.

На мить здавалося, що ситуація стабілізувалася. Але раптом двійник обернувся до них із поглядом, у якому читалася рішучість.