Я співав про кохання. Пускали сльозу. Був бажаний.
Сплітав між ребер уривки якихось балад.
Від болю німів. Зіркою дороговказною, чекав правду.
У мені ворушили вугілля — пекельний безлад...
Душа, що легка на підйом, сміхом горіла, порожніла,
Зриваючись зі струн, хрипом застигши на губах...
Дихання смерті піднесених слів не підбиралося, мутніло...
...Друзів ховав, бачив хвороби, попелища історій та страх.
Де рани стікали кров'ю, задихаючись безбожно,
Поголос запевняючи «стягнеться з часом у шрам»,
Уночі біля багаття акорди доль рахував порожні...
Співав про кохання, довіряючи мелодію вільним вітрам.
Серед лампад, що чадять у мороці, був «світлом»,
Даруючи надію, як вітер грав зі свічкою уночі...
Для тих, хто гасне швидко, залишався невідомим навічно.
Співав про кохання... Пускали сльозу — «рай маячні».
Доля склала в акорди співзвуччя весен,
Римами дні та підсумки вела по світах.
Навколо сміялись та плакали, в багаття підкинувши терен...
Я співав про якесь кохання комусь, безбожно... Стягнувся шрам.
~2021~
Відредаговано: 04.09.2024