Сріблом туги спалювала свої крила, віру...
Не зрозуміла богом, заплітала нитку життя...
Янголів лякала, демонам створила вольєри
Одвічною «праведною» грою «буття» чи
«небуття».
Рвала прощенням свої мізки та серце,
Не завершуючи минулий мат, де пішаків жах...
Все догори благала про «зігрітись» та здобути сенсу,
Чужими істинами днів навмання віднайти шлях...
Не визнана пеклом чи раєм, спалювала сумніви, падіння...
Ні, не чекала почестей чи ідолів... Лише доріг!
Але спіткнулась, та прийшло прозріння:
Шляхи мої в мені... доки не вийшла «за поріг»...
Немає еліксиру... для життя... Та сказ за мурами...
Ми всі тут — купка думок, кулачків та слів...
Кроками зсередини себе, чи то похмурими,
Чи то з вірою в себе, у добро, у Любов, у світло світів...
Новим забруднимося, або відпрасуємо давнє...
Сенс один: аби по серцю шлях. Зараз та тут!
...Ну, хто я, щоб світити?... Я ж кустарна...
Але всім від душі бажаю — ПРОСТО БУДЬ!
~29•03•2021~
Відредаговано: 04.09.2024