Про ракети і дитячі обіцянки

Наді мною ракета летить.
Я дивлюсь їй услід, і знаю –
Хтось життя позбудеться вмить.
Хтось потрапить знову до раю.
Витираю сльози з лиця,
Затуляю щільно так вуха,
І гадаю: можливо ця
Приземлиться далеко, глухо?
Коло мене здригається світ.
Ні, приліт у моєму краї.
Та мені ж лише дев'ять літ!
Ну навіщо я все це знаю?!
Чую, мама по мене кричить,
До холодного йду підвалу.
Баба молиться, кіт наявчить –
Ще бояться. Я звик помалу.
Не співають птахи пісень.
Шкода, я вже за ними скучив.
Але може так краще, бо
цей же снаряд і в них може влучить.
Носом внюхав сморід якийсь.
Щось горить.
Сподіваюсь, що Саша в безпеці.
Знов серце щемить.
Із району його звук наче.
Я б побіг, та пустив би хто.
Мама пильно за мною стежить.
«Ні, не підеш, знімай пальто!
Вже нічого від нас не залежить».
Знову плачу. Від страху? Ні.
Звик, кажу ж. Але відчай душить.
Там мій друг, він можливо вже...
Ні, не міг. Обіцяв. Він мусить.
Хай там хто, але Саша кремінь,
Та й обіцянки завжди тримає.
Знов навколо здригається світ.
Чи всередині мене? Не знаю.
Йшли години. Та тиша – страшна.
Скоро нам повідомлять новини:
Скільки там зруйнували житла,
Скільки там зруйнували родин.

***
Йшли на цвинтар, мене не взяли.
Кажуть, ще я малий для такого.
Саша мій вже навіки в землі.
Обіцяв, і не стримався слова...
Сподіваюсь, він чує мене.
Мама каже: «З зірок визирає».
Бачиш, друже, я тут, а ти вмер.
Сподіваюсь, ти втрапив до раю?
Не відчуєш вже більше страху,
Не почуєш поганих новин.
Хтозна, як я без тебе живу.
Я помщуся за тебе, повір.
Хай обіцянку ти не стримав,
Хай розбив мої серце й душу.
Я на помсту життя покладу.
Обіцяю. Тепер я мушу.

_______

05.05.2022