Переростаючи відчай

Ворог сунув зі зброєю, мов сарана, хатами:
Бив жінок, бив дітей, і весь час називав "братами".
Хлібу-солі чекав, плекав кровожерливі мрії,
Але зараз лише вогонь їх пекельний гріє.
Я з народу, який боротьбою славиться.
Маріуполь горить у вогні, тиша плавиться.
Я у тиші цій бачу страх і відчай.
Може ще кілька днів і все - це скінчиться?
Ні, звичайно, буде страшніше, гірше.
Міста падають, я ховаю себе у віршах.
Скільки ще втрачу рідних своїх і близьких?
Тих хто вдома, і тих, хто палко б'ється у війську.
Тож сиджу, за померлих всіх п'ю терпке винце.
Я втомився вже, чесно скажу, від розмов про це.
Стане гірше чи краще - різниця тепер яка?
Зараз пекло, та вже воно більше нас не ляка.
Усередині ненависть нас підіймає духом,
Кров з землею мішається у багнюку.
Один одному підставляємо братське плече,
І ні сталь нас не ріже вже, ні вогонь не пече,
Кожна куля відскакує і летить їм у скроні.
Вам, напевне, здалося, що ми безборонні?
Вас засмокчуть земля й вода, загризуть дикі звірі,
Навіть трави опутають вашу спітнілу шкіру,
І задушать, поглинуть, щоб більше ніхто не бачив.
І природа і небо за нас. Вони не пробачать.
Не пробачимо й ми, згадайте мене на слові:
Згинуть всі, хто прийде сюди. Ми давно готові.
І ні згадки не буде про вас, ні навіть граніту,
Де ім'я ваше ще хоч трохи могло б прожити.
Ні. Забудуть, знеславлять, кістки рознесуть на милі.
Я пишу нагадати лише вам, що ви безсилі.
І якщо стане добривом ваше безчесне серце,
То хоч трохи, можливо, в житті це надасть вам сенсу.

_______

19.12.2022