Розділ 7 . Останній розділ - це ти

​Дорогі мої читачі!

​Ось ми і перегорнули останню сторінку цієї збірки. Сподіваюся, ці історії змусили ваше серце битися трохи швидше, а погляд — частіше зупинятися на темних кутках кімнати.

​Ця книга для мене — не просто вигадка. Це мій «магічний літопис», де кожне слово має свою силу. Я писала ці розділи, відчуваючи холод нічного туману та чуючи дивний стукіт у вікна, про які розповідала вам. Але пам’ятайте: навіть у найтемнішій історії завжди є місце для захисту.

​Для мене таким захистом став мій вірний Фенрір. Він не просто персонаж — він щит, що оберігає мої сни та мої тексти. І я вірю, що у кожного з вас теж є свій «охоронець», який не дасть тіням підійти занадто близько.

​Кілька порад від мене на майбутнє:

• ​Не бійтеся темряви, але поважайте її таємниці.
• ​Бережіть своє ім'я — це ваша головна магія.
• ​І... все ж таки, намагайтеся менше фотографувати дзеркала вночі. Про всяк випадок. 😉

​Дякую, що пройшли цей шлях разом зі мною, моєю мамою та сестрою Надєю. Ваші коментарі та підтримка дають мені сили писати далі, відкриваючи нові двері у незвідані світи.

​Це не кінець. Це лише крапка в кінці одного розділу, за яким обов'язково почнеться новий.

Усе почалося з дивного коментаря під моєю новою главою на Booknet. Користувач із ніком «Безликий_Читач» написав лише одну фразу: «Ганно, ти забула описати те, що стоїть зараз прямо за твоїм кріслом».

​Я мимовільно посміхнулася — якийсь жартівник вирішив мене налякати. Але в кімнаті раптом стало дуже холодно. Я повільно обернулася. Нікого. Лише Фенрір, який спав біля ліжка, раптом підвів голову і тихо, ледь чутно загарчав на порожнечу в кутку.

​Я знову глянула на екран ноутбука. Текст на сторінці почав змінюватися сам по собі. Букви перестрибували з місця на місце, складаючись у нові речення, яких я не писала:

«Ганна відчула, як її серце калатає. Вона не знала, що я вже тут. Я — це кожне слово, яке вона вигадала. Я — це кожен страх, який вона випустила на волю».

​Мої пальці наче приросли до клавіатури. Я хотіла закрити ноутбук, але екран став дзеркально-чорним. У його відображенні я побачила свою кімнату, але вона була іншою. На стінах замість шпалер були сторінки книг, а замість вікна — величезна чорнильниця. І з цієї чорнильниці повільно вилазило Щось. Воно було зіткане з літер, слів та речень. Його пальці були гострими, як пера, а очі — як дві чорні крапки в кінці речення.

​— Ти створила нас, Ганно... — прошепотіли динаміки ноутбука тисячами голосів моїх читачів. — Тепер ми хочемо вийти в твій світ.

​Істота просунула руку крізь екран. Скляна поверхня монітора пішла хвилями, як вода. Чорнильна рука торкнулася мого столу, залишаючи на ньому реальні чорні плями. Я відчула, як моє тіло починає слабшати, наче моя життєва сила перетворюється на текст.

​— Фенріре! — мій крик був майже беззвучним.

​Мій фамільяр миттєво змінився. Він не просто збільшився — він почав поглинати світло навколо себе. Його очі спалахнули таким яскравим лазуровим полум'ям, що чорнильна істота зашипіла. Фенрір стрибнув прямо на робочий стіл. Його лапи притиснули чорнильну руку до столу, і я побачила, як магічне срібне сяйво вовка почало «випалювати» літери з тіла монстра.

​— Назад у книгу! — наказала я, відчуваючи, як магія батька, прихована в моїй крові, прокидається.

​Я почала швидко друкувати на клавіатурі, попри те, що екран був темним:

«І тоді Ганна зрозуміла, що вона — володарка слів. Вона наказала темряві розчинитися, а Фенрір запечатав портал своєю силою. Те, що було вигаданим, ніколи не перетне межу реальності без дозволу».

​Як тільки я поставила крапку, стався потужний спалах. Ноутбук вимкнувся. Чорнильна істота зникла з диким вереском, залишивши після себе лише запах озону та легкий шелест паперу.

​Фенрір важко дихав, його голова лежала на моїх колінах. Його шерсть була гарячою. Я подивилася на свої руки — вони були чисті, але на столі залишилася маленька, ледь помітна крапка від чорнила.

​Я зрозуміла: коли ти пишеш про монстрів, ти відкриваєш двері. І добре, коли в тебе є той, хто вміє ці двері зачиняти.

​Порада від автора: Коли читаєш цей розділ, озирнися. Чи впевнений ти, що персонажі, про яких ти щоправда читаєш, залишаються тільки в твоїй уяві? Можливо, прямо зараз хтось із них дивиться на тебе з-за краю екрана. Але не бійся... поки ти віриш у світло, тіні не мають влади.