Розділ 5 . Туман що краде імена

Все почалося в понеділок, коли я поверталася з бібліотеки пізніше, ніж зазвичай. Вулиці мого рідного міста, які я знала до кожної тріщини на асфальті, раптом стали чужими. На місто спустився туман — густий, липкий і такий білий, що ліхтарі здавалися просто блідими плямами в молоці.

​Я йшла вперед, але дорога не закінчувалася. Знайомий поворот до мого будинку чомусь привів мене до старого парку, якого тут ніколи не було. Дерева в ньому стояли голі, хоча на календарі була тепла весна, а їхні гілки спліталися над головою, наче кістляві пальці, що намагаються схопити небо.

​Я глянула на годинник у телефоні — 18:00. Пройшла ще десять хвилин, знову глянула — 18:00. Час зупинився.

​Раптом з туману почувся дивний звук — шелест паперу. Здавалося, тисячі сторінок одночасно перегортаються десь зовсім поруч. Я пішла на звук і побачила посеред алеї дивну постать. Це був високий чоловік у довгому плащі, обличчя якого приховував капелюх. Він тримав у руках величезну книгу, дуже схожу на ту, про яку я писала у своєму літописі.

​— Ти шукаєш шлях додому, Ганно? — запитав він, не піднімаючи голови. Його голос звучав так, ніби він долинав з-під землі.

​— Звідки ви знаєте моє ім'я? — я зупинилася, відчуваючи, як серце починає вистукувати тривожний ритм.

​— У цьому тумані імена не належать людям. Вони належать книзі. Якщо ти зробиш ще один крок без дозволу, твоє ім'я просто зникне зі сторінок життя, і ніхто — ні мама, ні сестра, ні друзі — не згадають, що ти колись існувала.

​Чоловік повільно підняв голову. Замість обличчя у нього була чиста біла поверхня, як порожня сторінка паперу. Він простягнув руку, і я побачила, що його пальці — це пір'я для письма, з яких стікало чорне чорнило.

​Я хотіла втекти, але ноги наче вросли в землю. Туман почав згущуватися навколо мене, обвиваючи щиколотки, мов холодні мотузки. Я відкрила рот, щоб покликати на допомогу, але не змогла згадати... своє власне ім'я. Воно вислизало, розчинялося в цьому білому мареві.

​«Фенріре!» — крикнула я подумки, бо голос уже не слухався.

​У ту ж мить простір за моєю спиною розірвався. Це не був просто вихід — це був вибух магічної люті. Фенрір з'явився у своїй наймогутнішій формі. Його срібляста шерсть стояла дибки, а навколо лап розходилися хвилі чистої енергії, які розрізали туман, як ніж розрізає тканину.

​Він став переді мною, закриваючи від Чоловіка-Книги. Фенрір не просто гарчав — він видав звук, який змусив туман відступити на десятки метрів. Блакитний щит, який він створив, засяяв так яскраво, що примарний парк почав танути.

​— Твоє чорнило не має влади над нею! — здавалося, саме повітря промовило ці слова голосом Фенріра.

​Чоловік-Книга відсахнувся, його постать почала розмиватися. Книга в його руках спалахнула синім полум'ям і перетворилася на попіл. У той самий момент я відчула, як пам'ять повертається.

— Я — Аня! Я — Ганна Лебюк! — вигукнула я.

​Світ навколо хитнувся. Сліпучий спалах — і я знову стою на своєму повороті до будинку. Туман зник. На годиннику було 18:15. Час знову пішов. Поруч зі мною, як ні в чому не бувало, йшов Фенрір у своєму звичайному вигляді, але його очі все ще трохи світилися синім.

​Він підійшов до мене і злегка штовхнув носом мою руку, ніби перевіряючи, чи я в порядку. Я обійняла його за шию, відчуваючи реальне, тепле хутро. Ми пішли додому, але я тепер знала: за межами нашого світу є ті, хто хоче переписати нашу історію на свій лад.

​Коли я прийшла додому, я відкрила свій справжній зошит. На останній сторінці я побачила маленьку пляму чорного чорнила, яка повільно зникала, залишаючи після себе чистий папір.

​Порада від автора: Ніколи не гуляй у тумані наодинці, особливо якщо він пахне старою паперовою книгою. І якщо раптом забудеш своє ім'я — не панікуй. Просто згадай того, хто завжди стоїть за твоєю спиною, захищаючи твою історію від чужого пера. Твоє ім'я — це твоя сила, не дай нікому його стерти.