Розділ 4 . Гість із порожнечі

У кожному старому будинку є двері, які ніколи не відчиняють. У нашому домі такі двері були в самому кінці довгого коридору, за важкою оксамитовою портьєрою. Бабуся казала, що там просто комора зі старим мотлохом, але я ні разу не бачила, щоб у неї був ключ. Більше того, я ні разу не чула, щоб за тими дверима було тихо.

​Тієї ночі, коли гроза розривала небо на шматки, а грім змушував дрижати шибки, я почула звук. Це не був стукіт. Це було шкрябання. Наче хтось довгими гострими нігтями повільно проводив по дереву з того боку дверей. Скрип... Скрип-скрип...

​Я не знала, що мене штовхнуло вийти з ліжка. Можливо, цікавість, а можливо, якийсь чужий заклик, що звучав прямо в моїй голові. Коридор здавався нескінченним. Кожна мостина під ногами стогнала, наче намагалася мене попередити: «Вернись! Вернись назад!».

​Я відсунула портьєру. Двері були прочинені. Лише на вузьку щілину, але цього було достатньо, щоб побачити темряву — густу, чорну, як розлита туш, яка, здавалося, повільно витікала з кімнати на килим.

​— Є хтось там? — прошепотіла я, і мій голос здригнувся.

​У відповідь почулося тихе хихикання. Це не був сміх дитини чи дорослого. Це був звук, схожий на хрускіт сухого листя. З темряви висунулася рука. Вона була неймовірно довгою, з суглобами, що випирали, і шкірою кольору старого пергаменту. Вона не тягнулася до мене — вона манила мене всередину.

​— Заходь, Ганно... — прохрипіло щось із порожнечі. — Твій батько залишив тут книгу... Книгу, яку ти так шукаєш.

​Моє серце забилося десь у горлі. Звідки це створіння знало про татову книгу? Я зробила крок вперед, наче в тумані. Холод від дверей був таким сильним, що мої пальці на ногах миттєво оніміли. Я вже простягнула руку, щоб штовхнути двері повністю, аж раптом повітря навколо мене завібрирувало.

​— Ні! — вигукнула я, коли свідомість нарешті прояснилася.

​У ту ж мить коридор залило яскравим лазуровим світлом. Фенрір не просто з'явився — він матеріалізувався з моєї власної тіні, збільшившись у розмірах так, що голова майже торкалася стелі. Його очі палали синім полум'ям, а ікла виблискували, як сталеві кинджали.

​Він видав такий могутній рик, що будинок здригнувся. Фенрір кинувся вперед, стаючи перед дверима потужним живим щитом. Його магічна сила вдарила по темряві, і я почула пронизливий вереск. Істота вхопилася за двері, намагаючись втриматися, але світло вовка обпікало її.

​Двері з гуркотом зачинилися. Я почула клацання замка, якого там ніколи не було.

​Фенрір повільно обернувся до мене. Його подих був теплим і пахнув хвойним лісом та озоном. Він поклав свою важку голову мені на плече, заспокоюючи. Я зрозуміла: те, що було за дверима, використало мої найдорожчі спогади, щоб заманити мене в пастку.

​Я повернулася в ліжко, а Фенрір ліг біля порога моєї кімнати, перетворившись на нездоланну перешкоду для будь-якого зла. Тієї ночі я зрозуміла — не все, що обіцяє відповіді, каже правду.

​Порада від автора: Ніколи не йди на голос, який кличе тебе з темряви, навіть якщо він обіцяє те, чого ти найбільше бажаєш. Тіні вміють брехати. І завжди тримай двері в коридор зачиненими, якщо не впевнена, хто саме бродить твоїм будинком, коли всі сплять.