Розділ 3 . Очі зі скляних гудзиків

Усе почалося з того, що я знайшла старого ведмедика на горищі бабусиного дому. У нього не вистачало одного вуха, а замість очей були пришиті чорні скляні гудзики. Він виглядав самотнім, тому я забрала його до своєї кімнати й посадила на крісло біля ліжка.

​Першої ночі я прокинулася від дивного звуку — ніби щось м’яке впало на підлогу. Плюх. Я натиснула на ліхтарик. Ведмедик лежав посеред кімнати, хоча я точно пам’ятала, що залишала його в кріслі. «Мабуть, зісковзнув», — подумала я і повернула його на місце.

​Другої ночі я прокинулася від того, що мені стало важко дихати. Відкривши очі, я заціпеніла. Ведмедик сидів прямо у мене на грудях. Його скляні очі-гудзики виблискували в місячному світлі, і мені здалося, що в них відбивається щось зовсім не іграшкове. Він став важчим, ніж був раніше. Набагато важчим.

​Я хотіла скинути його, але мої руки не слухалися, ніби я потрапила в сонний параліч. Раптом ведмідь нахилився до мого вуха, і я почула тоненький, хрипкий шепіт:

— Ти обіцяла ніколи мене не покидати... тепер ми будемо гратися вічно.

​Його маленькі лапи з ниток почали стискатися навколо моєї шиї. Але в цей момент темрява в кутку кімнати ожила. Велика тінь Фенріра метнулася до ліжка. Він видав низький звук, схожий на грім, і одним ударом лапи збив іграшку на підлогу.

​Ведмедик зашипів, як змія, і швидко заповз під ліжко. Фенрір став між мною та темрявою, випромінюючи захисне сріблясте світло. До самого ранку він не зводив очей з підліжкового простору, і жодного шепоту більше не було чути.

​Вранці під ліжком було порожньо. Тільки один чорний гудзик лежав на паркеті...

​Порада від автора: Якщо знайдеш стару іграшку, не поспішай нести її в спальню. Іноді іграшки зберігають у собі не лише спогади, а й тих, хто дуже не хоче залишатися на самоті.