Розділ 2 . Гість на сьомому поверсі

Ніч була дивно тихою. Навіть вітер не шелестів листям за вікном. Я вже збиралася вимкнути світло, коли почула це.

​Тук... Тук-тук...

​Тихий, ритмічний звук. Наче хтось делікатно стукав кісточками пальців по склу. Я завмерла. Моя кімната на сьомому поверсі. За вікном — лише порожнеча і нічне небо. Жодне дерево не діставало сюди своїми гілками, а пожежної драбини з цього боку будинку ніколи не було.

​Тук-тук... ТУК!

​Цього разу звук був сильнішим. Я повільно підійшла до підвіконня. Моє серце калатало так гучно, що, здавалося, його чути на всю квартиру. Я обережно відсунула занавеску лише на сантиметр.

​Там, за склом, у самому кутку вікна, я побачила пальці. Довгі, бліді, майже прозорі пальці, що міцно трималися за край рами. Вони були занадто довгими для людини. А потім з темряви повільно піднялося обличчя. У нього не було носа, лише дві вузькі щілини, а замість очей — порожні чорні ями, в яких відбивалися зірки.

​Воно не намагалося розбити скло. Воно просто дивилося на мене і чекало.

​— Тобі тут не місце, — прошепотіла я, відчуваючи, як тремтять руки.

​Раптом кімнату заповнило холодне сріблясте сяйво. Фенрір, мій вірний фамільяр, стрибнув на підвіконня. Його шерсть димилася магічною силою, а в горлі клекотало грізне попередження. Він виставив свій лазуровий щит прямо перед склом.

​Істота за вікном скривилася, ніби від болю, і повільно розтиснула пальці. Вона почала падати вниз, але не розбилася, а просто розчинилася в нічному тумані, як дим від згаслої свічки.

​Я швидко задернула штори й перевірила замок на вікні.

​Порада від автора: Ніколи не відкривай вікно вночі, якщо чуєш стукіт, якого не має бути. Навіть якщо тобі здається, що це просто гілка чи вітер. Деякі гості тільки й чекають на запрошення увійти.