Розділ 1 . По той бік об'єктива

Вечір у моїй кімнаті завжди здавався мені найзатишнішим часом. М’яке світло настільної лампи, улюблений плед і тиша. Але сьогодні все було інакше. Я просто хотіла зробити селфі у новому дзеркалі, яке мама купила на розпродажі старовинних речей.

​Воно було красивим: важка срібна рама, виті візерунки... але скло здавалося надто холодним, навіть для звичайного дзеркала.

​Я підняла телефон, наставила камеру на своє відображення і натиснула «зробити фото». Спалах на мить засліпив мене. Коли я подивилася на екран, моє серце пропустило удар.

​На фото я посміхалася. Але моє відображення на задньому плані... воно не посміхалося. Воно дивилося на мене з екрана з широко розплющеними очима, а його рот був розкритий у німому крику. І найстрашніше — на фото двері за моєю спиною були відчинені, хоча я точно пам'ятала, що зачинила їх на замок.

​Я повільно, дуже повільно обернулася. Двері були зачинені. Але коли я знову подивилася на телефон, відображення на фото вже не кричало. Воно притиснуло палець до губ, ніби наказуючи мені мовчати, і вказало на вікно.

​Там, у нічній темряві за склом, я побачила силует. Хтось стояв на вулиці й фотографував моє вікно. Спалах його камери на мить висвітлив бліде обличчя, яке не мало очей.

​Я відчула, як холодок пробіг по спині, але раптом почула низьке, заспокійливе гарчання біля своїх ніг. Це був Фенрір. Його очі світилися захисним вогнем, а напівпрозорий щит огортав мою кімнату. Силует за вікном миттєво зник, ніби його й не було.

​Порада від автора: Ніколи не фотографуй дзеркала та вікна вночі. Ти можеш побачити на знімку те, що не повинно бути поміченим.