Втрачаючи можливість жити, ти починаєш шукати швидкий дофамін.
Коли знаходиш, деякий час тішиш себе ілюзіями, що нарешті живеш. Здається, що знову можеш дихати на повні легені, що світ не такий чорно-білий, яким тобі здавався ще пʼять хвилин тому.
Та потім все закінчується, дофаміну виробляється все менше, і ти знову втрачаєш цей смак.. до життя.
Тільки проблема от в чому, чи колись ти дійсно коштував його?
Життя, яке існує за межами твоєї уяви. Життя, яке нереалістично абсурдне і бентежне. Життя, яке знайде тисячу можливостей зламати тебе до вечора й життя, яке дає надію.
Ми ж всі досі чомусь тут, залежні від примарної надії.