Ціна свободи
За спинами людей, які всі чомусь дивляться в одну сторону, мені не розгледіти того, що там коїться. Доводиться роззиратися, щоб мати змогу зоорієнтуватися. Погляд вихватує розруху, а, зосередившись на звуках, я не чую нічого, окрім важкого дихання. І розумію, що мені не вистачає повітря.
–Тут трапилось щось жахливе, – пошепки промовляю до себе в надії, що звук мого голосу допоможе заспокоїтись.
Ніхто не поворухнувся. Починаю зосереджуватися на людях попереду: кулаки стискаються і розстискаються, позіхання мімоволі доносяться, а плечі линуть додолу від грузу їхніх власників. Я встаю навшпиньки, сподіваючись щось побачити. Спроби марні, тож роблю крок вперед і утикаюся носом в спину чоловіка. Та тому байдуже. Доводиться продиратися крізь натовп, кожен раз повторюючи:
–Перепрошую, перепрошую, перепрошую…
Нарешті виходжу вперед і бачу жінку з довгим волоссям, яка стоїть трохи попереду, дивлячись на схиленого чоловіка.
В нього в руках обгорілі листи.
Я придивляюся до нього і крокую вперед, на видиху крикнувши, затинаючись:
–Ва..куленко?
Але обертається жінка і з сумом на обличчі посміхається мені лише куточками губ. І я впізнаю і її.
На ватняних ногах сідаю поруч із письменником, забираю в нього з рук його щоденник, колись знайдений під вишнею, й обіймаю його:
–Я знаю.
Його книги згоріли.
Підіймаю погляд на жінку й повторюю:
–Я знаю.
І в її очах я бачу відзеркалення свого розуміння. Вона присідає поруч та кладе руку мені на плече, киваючи головою.
За мить вони підіймаються і відходять, приєднуючись до тих людей позаду, залишаючи мене сидіти на уламках нашої літератури.
І я нарешті впізнаю їх.
Вони набувають чіткості, щоб за секунду знову позбутися її. По обличчю струменять сльози.
Амеліна, Вакуленко, «розстріляне відродження» – усі переді мною, а обернувшись бачу усіх, хто помер, захищаючи нашу культуру і працюючи заради нашого майбутнього.
Я сиджу між ними. Видимі й невидимі, знані й незнані. Але однаково цінні.
Мені залишається тільки прокинутися і написати про це, щоб нагадати усім і собі ціну свободи.