Мова – це кордон, і я народилась по той його бік.

Я стою перед дзеркалом і роздивляюся кожну цяточку на своєму тілі: бачу родимки, які складають в сузір'я Ведмедиці, бачу шрам, залишений від падіння зі стільця, під носом, бачу веснянки. А потім намагаюся заглянути за все це, за всю свою оболонку, сфокусувавшись на карих очах, які затягують, поглинаючи усе світло навколо, допоки не залишаться тільки вони. Я вдивляюсь, прииружую очі і не бачу нічого. Намагаюся згадати, яка історія похована за ними, але не пригадую. Минуле ніби зникло, вмить розчинившись у ворожнечі між частинами мене. Тобто, мною.
Моє минуле перестало існувати в той самий момент, коли, ще того не розуміючи, я провела кордон.
По один його бік залишилось дитинство, тільки уривки якого іноді вспливають в голові, встромлюючи в серце маленькі шипи від троянд, колись улюблених квітів; залишилась юність, сповнена ненависті до себе й саморуйнування; залишився привид колись існуючої родини, можливо, колись навіть щасливої. 
По інший же бік кордону, про який я можу згадувати, бо тільки він і існує, є тільки зруйнуванні будинки, відібрані життя й оновлена версія мене.
Чим став для мене кордон? Мовою.
Не всі це розуміють, але свідомо обраний шлях не такий легкий, але такий однозначний. Єдиний вірний. 
Тепер я буду жити вічно. А вічність ця продовжиться допоки моя мова існує. Назавжди.
Мова – це кордон, і не свідомо я відмовилась від минулого, бо воно було забарвлено тими, хто нас століттями вбиває: їхніми піснями, їхньою музикою, їхньою літературою. 
І хоч я ніколи не зможу розповісти про час до війни, я розповім всім про війну, про становлення мене як особистості, про нашу культуру, про наші шрами і наше майбутнє. 
Бо майбутнє – це те, що мені залишається, бо сьогодення – це те, що в мене є.


І я знову заглядаю в свої очі і вже свідомо перекреслюю все своє існування до, бо в сучасних реаліях його не може існувати. Мене не повинно було існувати. Мій погляд змінюється, і я дивлюсь на себе наново. Мій другий день народження.