В якийсь момент ти руйнуєшся

В якийсь момент все стрімко руйнується. І нам здається, що все просто сталося без попередження, але насправді усе почалося задовго до кінцевого результату. По крихтах твій світ розвалювався, допоки, не втративши опору і `опору, не зник. 
І це усвідомлення, усвідомлення руйнації, важко б'є нас по голові,  віддає в серці, і там і залишається. І, допоки ми намагаємось зібрати себе докупи, стаються невідворотні зміни. 
І ми згадуємо, що вже здогадувалися, що вже розуміли до чого все йде. Не вистачало тільки легкого поштовху. Буквально легенького. 
І чи позіхнемо ми з полегшенням? Ні. Втрачати страшно, а відпускати важко. І як би ми не чіплялися, як би не відмовлялися брати відповідальність на себе, нам доводиться вирішувати. І ми робимо цей вибір, тож нам доводиться приймати його наслідки. 
І ми ламаємось. В нас щось надривається, що здається більше ніколи не можна буде врятувати. Але ми помиляємось. Боже, я благаю, хоч би ми помилялися.
Я, ми, вони залишаємося насамоті. Я залишаюся одна. 
Моя родина розпадалася на очах: що перша, що друга. І я нічого не змогла врятувати, як би сильно не намагалась.
Тепер єдина думка або радше питання сидить в моїй голові: "Чи це моя провина? Чи це я все зруйнувала?" І я думаю, що так, бо хто, як не я, візьме на себе відповідальність. Чи не так?
Я завжди думала, що родину можна обрати. І я обрала. Але і вона не витримала. 
Я билась головою, я благала не покидати мене, та мої почуття, думки, страхи були проігноровані.  Тож я роблю вибір: ставлю крапку, сподіваючись, маючи маленький вогник надії, що є шанс щось врятувати. Хоч щось. Хоч маленьку частину. Дозвольте мені врятувати хоча б частину свого серця. Хоча б шматочок своєї душі.
Я благаю, не забирайте в мене те, що було мені так дорого.
Але боюсь, що процес давно був запущений. 
Я втрачаю їх, я втрачаю себе в них, я втрачаю себе.