Вечоріє... Небо хмари заполонили.
Подув шалений вітер,
гойдав дерева, листя полетіло.
Почався дощ : спочатку тихий, а потім сильний.
Дощ стукає мені,
немов щось хоче розповісти.
З`явились дощові краплини на вікні.
Сиджу біля вікна, п`ю чай гарячий,
все наче добре, але не спокійно на душі.
Цей стук дощу нагадує мені про тебе.
Ти не дзвонив мені три дні,
залишив лише найкращі спогади:
як ми зустрілись тільки раз,
ти запросив мене поїхати на каву,
ми їхали на повний газ,
в салоні кабріолета гучно музика лунала,
шалений вітер дув,
а коси розлітались,
адреналін зашкалював у крові,
так радісно було мені.
Ми мчали по набережному шосе,
так неймовірно швидко та шалено,
немов це був скажений атракціон.
Ти попросив мій телефон.
Привіз мене додому... і не дзвониш.
Ця тиша не дає спокою моїй душі.
В цей вечір дощовий сумую,
знаю, десь є ти...
Ти - мій яскравий спогад,
мене до тебе вабить.
Скажи, де ти? Подзвони!
Постукай дощ йому у вікно,
нагадай про мене.
Напиши на його вікні,
як моє серце до нього лине.
Дощик, прошепочи йому моє ім`я та моє бажання,
можливо, через тебе він почує,
як сумую я,
дуже чекаю від нього дзвінка!
Відредаговано: 18.01.2026