Лісові сюрпризи

- Алько, стій, - швидко біг за мною Петро, намагаючись наздогнати.

Та який стій, тут природа, ліс дихає, він же живий, така краса навкруги. Як давно ми не вибиралися на природу. Просто посидіти, відпочити в тиші та затишку. Тут особлива атмосфера, казкова! Якщо прислухатися до себе, до вітру, до шелесту трав, до звуків природи, то відпочиваєш душею від суєти та звуків величезного міста. Ось де справжня краса.

Ми нарешті вирішили вибратися на відпочинок, поринути, так би мовити, у світ живої природи. Коли живеш у величезному сірому мегаполісі, починає все набридати, відчуваєш втому від суєти.

Це спочатку, мене наче манили до себе яскраві вогники вітрин та нічного міста, хотілося вирватися з маленького селища. Здавалося, що от тоді заживімо.

Ага, заживімо? Поринеш у звичайну рутину, будинок – робота і жодного тобі культурного життя. Парки, кіно, театри? Ти коли додому ввечері з роботи приповзаєш, бажання одне, завалитися спати і щоб тебе не турбували, їсти навіть нема бажання.

Тільки зараз, я зрозуміла, як мені бракує такого чистого повітря, вітру в обличчя, зеленого лісу і затишної тиші. Петру з хлопцями та дівчатами мене важко зрозуміти.

Вони навіть сюди, до лісу, притягли переносну акустичну систему і врубили на всю потужність музику, готуються до, так би мовити, відпочинку, зараз шашлики будуть смажити.

У мене власне постає питання і навіщо ми тоді сюди з міста виїхали?

Шуму навести, птахів розлякати і навкруги насмітити?

Я цей ліс з дитинства знаю, думала, посидимо біля вогнища, байки потравимо, може грибів назбираємо, ще рибу можна половити. Краса така навкруги!

Ага, зараз, розмріялася!

Ось і засмутилася, схопила кошик і лісовими стежками побігла світ за очі. Іншим сказала, якраз до шашлику встигну повернутись, з грибами, а Петро за мною побіг.

- Петро, ну чого ти за мною біжиш? - Розвернулася до нього. - Я по лісу поброджу і повернуся, сидіть, відпочивайте, а мені там незатишно.

- Що ж, ти, дика така? - Наздогнав він мене нарешті, поруч зупинився, намагається віддихатися, не звик так бігати – дитя урбанізації.

– Я не дика, – обурилася. – Я відпочити хочу, у тиші та спокої. А оскільки ви тут відпочивати зібралися як раніше, то взагалі їхати сюди непотрібно було. У клуб могли піти, той самий результат.

- У клуб і ввечері можна сходити, а в лісі, натомість, фоток класних зробимо.

– У тебе одні фотки на думці, – важко зітхнула. – І твій інстаграм. Подивися навколо, яка тут краса, а повітря яке чудове, а птахи дивовижні. Послухай, як гарно вони співають.

- Теж мені гарно співають, - розреготався Петро, - нічого ти в музиці не розумієш.

– А я тобі, що про музику кажу? Ти навіщо за мною уплутався, - я продовжила далі йти, а Петько за мною поплентався.

- Так фотки класні тільки поряд з тобою зробити можна, ти місця такі знаходиш, просто сто відсотковий успіх, - посміхнувся Петро.

Я важко зітхнула, змирившись з нав'язаним попутником, все одно не відчепиться. Дивний він, ніби мужик уже здоровий, як-ні-як двадцять п'ять років стукнуло, а що дитя в підлітковому віці.

Так ми й йшли мовчки, тут недалеко річка гарна є, там можна буде на камінні присісти, відпочити, а ще я з собою альбом прихопила, якраз настрій помалювати, та й Петру буде, що сфотографувати.

Від стоянки, де наші шашлик смажили, ми досить далеко відійшли, звуків гуркітливої ​​музики вже нечутно зовсім було. Зараз стежка праворуч буде, невеликий спуск серед вічно зелених сосен, і за чагарниками річка з'явиться.

Поки через кущі колючої шипшини пробиралися, я встигла поповнити свій лексикон новими словами, заслуховуючись промовами Петра.

- Стій, - зупинила цього неповороткого ведмедика, щоб відчепити деякі гілки шипшини, що вчепилися за легку куртку хлопця. - Ти, що ведмідь клишоногий, Петро. Не треба як скеля йти, гілки обережно відгинай, щоб легше пробратися між кущами.

- Навіщо ми взагалі сюди поперлися, - обурювався хлопець, розчісуючи рукою подряпини на щоці. – Іншої дороги нема зовсім?

- Ти сам за мною уплутався, - обурилася я. – Зараз тобі в лісі дороги облагороджені зроблять, камінням викладуть, щоб тобі «пану та барону» зручно ходити було, а ще чагарники, що дико зростають, підрізати повинні напевно. Так?

Петро сопів, але мовчав. Коли я його звільнила від полону гілок, розвернулася та далі побрела, слухаючи тихі обурення за спиною, він відстав від мене зовсім трошки. Виринувши з густих гілок на відкритий простір, що відкривався відразу за кущами дикої шипшини, я завмерла. А серце впало в п'яти. Перед нами лежав пологий берег річки, величезні каміння, на яких я як раз хотіла посидіти та помалювати. Річка трохи з берегів вийшла, як-не-як проливні дощі тиждень стояли, це тільки другий день як сонечко вийшло і підсушує все навколо. Он очерет на берегах річки, поки що не густо росте, але головне не це.

Картина, яка відкрилася нашим очам, з одного боку здивувала, а з іншого стало насправді страшно. На березі річки, прямо біля кромки води росла стара велика верба, і одна з її гілок, не витримавши пережитої негоди, надломилася, впавши у воду, придавивши своїми кронами справжнісіньку русалку. Так, саме справжнісіньку русалку, он і хвіст її видно, з води сторчить, а поряд з нею ще одна істота, якої в принципі існувати не повинно у нашому світі. Ну, не вірю я в казки! Чи мабуть вже треба казати «не вірила»? Адже ці казки від мене за десять метрів стоять, або точніше лежать.