Кожному за заслугами. Прокляття княгині.

Дід Степан сидів на лавочці біля будинку, гріючись у променях ранкового сонечка, і бічним зором спостерігав за онуками, які захоплено грали в пісочниці. Два веселі хлопчика, дев'яти і десяти років – Іван та Микола.

Розбишаки та дідова відрада. Кого, кого, а онуків він любив найбільше у світі. До хлопців приєдналася сусідська дівчинка Тетяна. Наче мила дитина, але характер шкідливий, а батьки все продовжують потурати їй. Дід несхвально махнув головою, занурюючись у свої думки. Хоча, з іншого боку, не дивно, що дитину балують, для кожного своє дитя краще ніж чуже, але що це дасть у майбутньому цій дитині? Тим часом діти в піску завозилися, мало не до бійки стало доходити.

– Іване, Миколко, ану ходіть до мене, – гукнув Степан онуків, не бажаючи того, щоб між дітьми справжня бійка розпочалася.

Тетяна забрала лопатку в Івана і якщо той розгубився, не знаючи, як вчинити далі, то Миколка навпаки перехопив у Тетяни здобутий трофей і повернув братові. І тепер дітлахи стояли один навпроти одного з явним наміром продовжити з'ясування стосунків уже не в дружній формі.

Діти невдоволено насупилися, почувши дідів голос, але мовчки пішли до нього, забираючи з собою свої іграшки.

–  Дід, вона перша почала, –  невдоволено виправдовувався Микола, поклавши руки на пояс. Він старший за брата на цілий рік і вважав, що відповідь за все саме він повинен тримати.

–  А байдуже, Миколо, хто перший почав. Вона менша, слабша і дурніша. Вам розум на що? На те, щоби міркувати! За кожен свій вчинок людина сама відповідь триматиме, чи зараз, чи у майбутньому, а відповісти доведеться в будь-якому випадку. Не роби зло, навіть у малому, якщо не хочеш потім тримати відповідь! Сідайте краще, зі мною посидьте трохи, вшануйте старого.

–  Невірно ти кажеш діду. Геть невірно, вона ж винна! Спочатку все отримала, що хотіла, і задоволена яка була! А дозволу Івана запитати, чи можна їй його іграшкою пограти? Ти сам нас весь час навчаєш не брати без дозволу чужі речі! Так і інші повинні так поводитися! Хіба ні? Я її іграшки без дозволу не беру! Та й вона не ділиться ними ніколи! Чому ми маємо з нею тоді ділитися! Не має рації вона і знає про це! Поглянь на неї, яка задоволена стоїть, що їй одній вся пісочниця дісталася! –  злився Миколка.

–  А чи довго вона такою задоволеною залишиться, а Микола? – глянув на нього дід.

–  Діда, а розповідай краще казку, –  приречено зітхаючи, попросив Миколка сідаючи поруч, розуміючи, що йому діда не переконати. І ось прямо зараз справедливість не переможе.

–  Так, діду, –  підхопив молодший онук Іван, сідаючи поруч. –  Жахливу, моторошну казку.

–  Навіщо ж жахливу? У житті й ​​так лиха вистачає, – усміхнувся Степан, потім помовчавши задумливо, почухавши сиву бороду, продовжив. –  А давайте я вам не казку, а те що насправді сталося розповім. Те що зі мною трапилося   замолоду, багато, багато років тому.

– Ну, давай, – без особливого ентузіазму сказав Микола.

–  Так ось, давно це було, –  усміхнувся Степан, розглядаючи сумних онуків. – Тоді ще ми з німцями воювали. Я молодий дурний був, та ми всі тоді такі були. Гарячі, безрозсудні – одним словом романтики. За дурістю своєю контузію отримав, у шпиталь потрапив, а разом зі мною там ще двоє хлопців з моєї роти опинилися. Шпиталь неподалік лісу розташувався. Ми тоді з хлопцями подружилися міцно. Одного Петро звали, а другий Іван, ось як ти, – потріпав Степан молодшого онука за щоку. –  Івану найбільше не пощастило, він ноги позбувся, а ми з Петром, так, дрібним переляком відбулися, –  сумно махнув Степан рукою, поринаючи в далекі спогади.

Степан замовк і подивився на блакитне небо. Тихе, красиве блакитне небо з білими пухнастими хмарами та птахами.

–  А далі, що було? –  смикнув його за руку Іван.

– Далі? –  зітхнув Степан, немов виринув із сумних спогадів. – А далі німці вночі на шпиталь напали, спочатку бомбардування. Шум, гам, навколо все палає, паніка навколо, крики, вибухи, а тут ще ворожі танки з’явились. Як вони там опинилися я і зараз зрозуміти не можу. Багатьом тоді не пощастило, – знову помовчавши, дід продовжив. – Ми всі, хто вижив у ліс, кинулися. Я Івана на собі потяг, а Петро іншого хлопця дорогою підібрав. Довго ми по лісу блукали, кілька годин. Думали далеко відійшли, ну, принаймні, нам так здавалося. Коли зовсім видихнулися, де були там привал і влаштували. Поранені, знесилені, стомлені, – сумно промовив Степан, зітхаючи. –  Як сон зморив, та ще всіх одночасно, не розумію, навіть вартового не поставили, а мали б. Просто раз і поринули у сон всі одразу. В себе я прийшов, коли Іван мене за руку смикав. Пам'ятаю, очі розплющив, зорієнтуватися спочатку не зміг, не розумів де знаходжусь, тільки повний місяць на небі в очі світить, величезний такий, незвичний, а ще поряд звук несамовитий, завиваючий, та ніби дитина мала десь поруч плаче. Ми з Іваном прислухатися стали, де немовля плаче, розуміємо поряд зовсім, а де... Іван палицю підхопив, використовуючи її як милицю і пішов у тому напрямку, звідки плач лунав. Ну, а я Павла розтормошив, та слідом за Іваном побіг.

Степан знову замовк. А онукам цікаво стало, сидять на діда, дивляться, у самих очі горять.

–  Відійшли з Іваном від місця де нас сон зморив ми недалечко, –  продовжив Степан. –  Метрів на десять, може двадцять. Все навколо незнайомим здавалося, незвичайним і відстань з часом не відчувалася зовсім. Ще кілька кроків зробили і на невелику галявину вийшли, там посередині пень величезний стоїть. А на пні немовля у пелюшках лежить, та все  плаче. Один, мамки поряд не було. Ми до нього одразу кинулися, Іван на землю сів та на руки його підхопив. Так малюк, як у нього на руках опинився відразу ж замовк, став усміхатися, що дуже дивно, а ще дитина зовсім не голодна була, щокатий такий. Про таких кажуть – кров із молоком. У Івана на руках одразу заспокоївся і заснув. Я хотів дитину у Івана забрати, куди йому з однією ногою та з такою ношею. Але Іван не віддав, зняв сорочку, загорнув у неї дитину, вийшов своєрідний, як зараз кажуть – «слінг», потім рукави міцно зв'язав та через шию і руку на себе одяг. Таким чином дитина міцно до нього була притиснута. Я Івану встати допоміг, милицю подав та й самого підтримував, боявся, що впаде. Він дитя однією рукою до себе дбайливо притиснув, наче це його рідний син. Даремно, я боявся. Іван, навпаки, як друге дихання придбав, впевнено так на ногах триматися став. На ногах, – усміхнувся дід, поправляючи сам себе. –  На нозі. Ми коли пару кроків зробили, так і завмерли стовпом.