Смішна історія

Сьогодні в нас в тюрмі на обід ячмінна каша з квашеною капустою, а ще сьогодні виповнюється рівно два роки з того часу як я сюди потрапив. На календарі 8 лютого, за вікном сніг і похмура погода, а я стою в черзі з лисих чоловіків у темних робах. Те, як я сюди потрапив - це дуже смішно, якби не було так сумно, ну ви просто не повірите, що таке могло статись - це історія на мільйон, такого просто не вигадаєш, а трапилось все, як ви вже зрозуміли взимку.

Я завжди був боягузом і невпевненим в собі, а як на біду ще й невиправним романтиком і мені чомусь завжди здавалось, що армія саме те місце, яке мене виправить, місце де я зможу героїчно загинути захищаючи свою вітчизну. Я загину, а всі будуть за мною плакати, мама хоч і сумуватиме, але з гордо піднятою головою - бо її син герой. Тому, коли мене призвали до армії, я довго не думав, зібрав торбу і пішов (точніше мама зібрала, бо я страшенно несамостійний). Але як воно часто в житті буває - не так сталось, як гадалось. Виявилось, що в армії немає нічого романтичного і героїчного, армія - це безпросвітня рутина, де крім дати в календарі нічого не змінюється, тебе використовують як майже безкоштовну робочу силу для підмітання плацу, відгортання снігу та іншої господарської роботи у військовій частині, а крім всього цього, зазвичай до тебе там ставляться як до гівна.

На свою біду, я ще й гальмо - мені щоб щось зрозуміти треба ой як багато часу. Таких в армії не люблять, тому, щоб нічого не прикрашати, я скажу прямо - мене там чмирили.

Потрапив я армію після осіннього призову. Спочатку, після того як я пройшов необхідні психологічні тести, мене не допускали в наряди зі зброєю - мовляв наявні яскраво виражені суїцидальні нахили. Але людей в нашій частині бракувало, особливо в караулі і особливо взимку, коли після проведених під час чергування годин на морозі багато хто з вартових потрапляв з запаленням легень до шпиталю. Отож на всі застережні заходи керівництво наплювало і мене почали допускати до наряду зі зброєю. Мені почали довіряти бойовий автомат АКС-74 5.45 - в народі просто “калашмат”.

І от одного лютневого вечора, вигріваючись в караульні і попиваючи гарячий чай, я зрозумів, що в мене немає причини, щоб жити. Я терпів всі знущання, намагався нормально нести службу і надіявся на світле майбутнє, але того вечора до мене нарешті дійшло, що світлого майбутнього не буде, а моє життя було паршивим, а стало ще гіршим, воно нікому не потрібне, навіть мені самому. Після не довгих роздумів я твердо вирішив, що при наступному заступанні на пост я застрелюсь.

І от прийшов мій час - я з розвідним прямую на пост. Мені було дуже страшно, вперше в житті мене від страху аж нудило, коліна і руки тремтіли, але цього ніхто не помічав. І от я вже на посту, розвідний зі старою зміною попрямував грітись в караульну, а я залишився один з бойовим автоматом і наміром покінчити життя самогубством.

Я роззирнувся навколо - тільки кучугури снігу і безмовні дерева. Тоді я почав шукати якусь опору в собі - намагався згадати якийсь світлий спогад, чи дитячу мрію, які повернули б мене до життя, але, на жаль, знайти чогось так і не зміг.

Тоді я впав на коліна, зі сльозами на очах зняв запопіжник, пересмикнув затвор і впер свою зброю прикладом у землю направивши ствол собі в око (стріляти в підборіддя було небезпечно, так я це був 5.45 - куля могла змінити свою траєкторію після зіткнення з моєю плоттю і я міг загинути не відразу, ще довго терплячи муки, або ще гірше - не загинути взагалі залишившись на все життя потворою або безпомічним інвалідом, хоча сказати, що я колись був красунчиком чи дуже самостійним і вправним я сказати теж не можу, але такий розвиток подій мене явно не влаштовував). І ось стоячи на колінах посеред снігових заметів і плачучи, я повільно, великим пальцем правої руки натискаю на спусковий гачок свого АКС-74, зброя ось-ось вистрілить і це блядство, яке я називаю своїм життям скінчиться. В кульмінаційний момент - коли пролунав постріл, чиясь рука смикнула ствол автомата і я не помер, натомість біля мене на сніг звалилося чиєсь тіло. Я встав з колін і почав роздивлятися хто ж це. Виявилось, що це один з моїх сослуживців, який мене найбільше бісив і в мене з ним постійно були конфлікти. Куля влучила йому в шию і прострелила горлянку, якусь мить я стояв і дивився як він смикається лежачи на землі захлинаючись власною кров’ю.

Як це не дивно, але я в такій стресовій ситуації зовсім не розгубився, а спокійно викликав по рації начальника варти і повідомив про інцидент. Вже потім, згадуючи той вечір я думав, чи міг я йому тоді чимось допомогти, але це вже не важливо, бо тоді я вирішив, що я не хірург і не фельдшер, тому краще не пхатись, щоб не нашкодити ще більше, тому я просто стояв і дивився, як мій товариш по службі корчиться в муках, а калюжа крові під ним стає все більшою і більшою.

Не сприйміть мене за жорстоку чи безсердечну людину, але картина була справді прекрасною - яскраво-червона кров на білому снігу і тіло в піксельній формі у центрі - естетика грала на контрасті. Коли прибув розвідний з начальником караулу я забув крикнути “Стій! Хто йде?!”, але думаю це тоді було не важливо, вони цього навіть не помітили. Коли вони підійшли солдат на снігу зробив свої останні в житі судомні рухи і його не стало, в його мертвих скляних очах відбивалось безхмарне зоряне небо. Ось так, намагаючись піти з життя, я вбив свого ворога і рятівника водночас.

В той момент я був спокійний і не переживав про наслідки цієї події. Вже потім, коли я перебував у військовій прокуратурі я згадав, що напередодні з небіжчиком в мене був словесний конфлікт і я грозився його вбити. Мої товариші по службі, всі як один, сказали, що я людина не соціальна, від колективу відірвана і цілком можу бути психопатом, також всі підтвердили, що в мене з убитим перед цим була серйозна сварка. Ну що ж, дорікнути їм нема в чому, бо все це було правдою, але чомусь нікого не хвилювало питання, якого біса сторонній робив у мене на посту.