В полоні ілюзій

Широкі потоки дощової води стікали по вікну. Через сильну зливу сад психіатричної лікарні майже не було видно. Я сидів на кріслі спершись підборіддям на підвіконня і меланхолійно спостерігав за буянням стихії. Раптом двері позаду мене відчинилися і до палати ввійшов лікар-психіатр. На початку, коли я тільки сюди потрапив, він приходив майже кожного дня, але з часом його відвідини втратили будь-яку закономірність і ось я його бачу вперше за майже місяць часу.

Він старий, вигляд у нього втомлений, на ньому розхристаний білий халат, а під ним сіро-рожевий светр з полосами і сірі штани, такі, в яких старі діди ходять у церкву. В руках він тримає папку з якимись паперами. На якусь мить він відводить свій втомлений погляд від мене, щоб присунути до себе інше крісло (в мене в палаті їх два), сідає, ставить папку собі на коліна, знімає окуляри, щоб протерти свої втомлені очі, надягає окуляри знову і крізь товсті скельця серйозним поглядом дивиться мені у вічі.

- Ви нічого не хочете мені сказати? ‒ після довгої паузи говорить він.

Я дещо здивований цим запитанням і в мене воно викликає легку посмішку.

- Це ж ви до мене прийшли, а не я до вас ‒ відповідаю я йому.

Мій жарт він не оцінює, певний час незворушно сидить і далі дивиться на мене.

- Ви пригадуєте чому ви тут? ‒ питає він.

Невідомо звідки у мене з’являється сильний потяг до розмови, голову переповнюють яскраві спогади минулого і слова просто вириваються з мене: «Пам’ятаю спекотне літо, на площі зібралось багато людей, всі вони слухали вуличних музикантів і їх музика справді була гарною. Величезний натовп невідомих і цілком різних людей був однією великою сім’єю, мені не часто доводилось бачити таку гармонію серед людей і я навіть не знаю, що до неї спричинило, але ми всі тоді були разом об’єднані чи то музикою, чи то спекою, чи тією площею, чи всім разом одночасно. Я почав роздивлятись цих невідомих, але таких близьких мені людей. Тут були люди різного віку, каст і очевидно поглядів. І раптом я побачив його… свого брата по нещастю, таких як ми я називав тими, хто не виріс, залишився вічним собою, непідвладному часу ‒ чоловікові було явно за п’ятдесят, але він виглядав достоту як молодий панк, і поводив себе, як підліток, якому вдалось вирватись на рок концерт. Я дивився на нього з болем і з розумінням ‒ ми були люди не зі своїм віком, набагато молодші ніж насправді…

Але та сильна спека на площі, те сліпуче сонце… Спогад різко обривається і з’являється новий ‒ середина осені, темний парк, сирість пробирає до кісток і ми сидимо з моєю дружиною на лавці. Тоді ми ще навіть не зустрічались і я не пам’ятаю чому, але ми були там лише у двох, вона мала препаршивий настрій і я не міг цьому ніяк зарадити, щоб я не сказав її це бісило і тому після певного моменту я вирішив за краще просто мовчати. Ми сиділи в тишині, холодний, вологий вітер шарпав обличчя, а єдине, про що я тоді думав це те ‒ як стати її людиною, вона вже тоді мені шалено подобалась, але я відчував, що між нами є якась прірва і я всім своїм єством хотів її подолати, я молив Бога, щоб мої почуття до неї були взаємними…

Пам’ятаю наш перший поцілунок, я тоді просто не тямився від щастя, мені здавалось, що то сон, але я хотів, щоб цей сон тривав вічно…

Пам’ятаю святкування свого тридцятиріччя ‒ моя дружина вирішила зробити мені сюрприз, зібралось багато людей усім було весело, і здавалося б я мав бути щасливим, але був там чужим, всі мої слова і дотепи були фальшем, вечірка влаштована на мою честь проходила без мене і я був там чужаком, фальшивкою.

Мене все життя переслідувало відчуття, що я всюди не свій ‒ ніби живу чужим життям, але на тій вечірці це відчуття було особливо гострим ‒ я відчув, що я це не я і ніколи не був собою. Я здавався собі незнайомцем. Я дивився як моя дружина розмовляє з моїми дітьми і мені здалось, що це все не моє ‒ ніби вищі сили змилосердилися наді мною і з жалості дали мені цей шматочок людського щастя, але ці всі люди ‒ мої друзі, дружина, діти не є зі мною близькими, вони поруч лише тому, що трапилось таке співпадіння…

Але ж я впевнений ‒ я дуже люблю свою дружину і дітей.»

‒ Лікарю, коли я зможу побачити свою дружину і дітей? ‒ з благанням в голосі питаю я ‒ чому вони мене не провідують?

Западає мовчанка, лікар має вкрай втомлений і роздратований вигляд.

‒ Слухайте ‒ різко каже він ‒ жінка, яку ви постійно згадуєте у своїх спогадах ніколи не була з вами заміжня у неї є інший чоловік і своя сім’я, а ви напротязі трьох місяців жили в закинутому домі біля її будинку і потрапили сюди після того, як сусіди викликали поліцію, коли ви намагалися спалити себе разом з тим домом ‒ лікар робить паузу щоб перевірити наскільки я сприймаю його слова ‒ друже прокиньтесь, будь ласка, перестаньте жити ілюзіями це для вашого ж добра.

У вухах моїх шум проїжджих поїздів, в очах пісок невідвіданих пляжів, свідомість повністю потьмарена, серце б’ється в ритмі нечутної, тривожної музики.

‒ Пам’ятаю спекотне літо, на площі зібралось багато людей, всі вони слухали вуличних музикантів і їх музика справді була гарною…

Лікар важко зітхає, потім підводиться і виходить з моєї палати, двері за ним повільно зачиняються. Не знаю коли я його знову побачу, а тут так самотньо, немає нікого і нічого і навіть мене…