6. Танці без правил

Новела 6. Танці без правил

Іноді життя пропонує несподівані моменти, коли серце починає битися в іншому ритмі. Момент, коли сміх і пристрасть стають одним цілим, а невдалий крок може перетворитися на початок історії кохання. Саме так сталося з Іриною та Владом – двома людьми, чиї світи випадково зіткнулися на танцполі і назавжди змінилися.

І. Танцювальна метушня

Ірина не планувала танцювати того вечора. Вона взагалі нічого не планувала – просто прийшла на корпоратив, сподіваючись тихо пересидіти у кутку з келихом вина й в очах колег на весь вечір залишитися невидимкою. У планах було максимум: зробити вигляд, що сміється над жартами керівника й непомітно зникнути до десерту.

Але потім з’явився Влад.

У джинсах, які явно бачили спортзал, і білій сорочці, розстебнутій на один ґудзик більше, ніж дозволяє дрес-код (і він це чудово знав). Його усмішка мала ту саму силу, що й кнопка «аварійного вимкнення» – паралізувала логіку.

– Ірино, а ти танцюєш? — запитав він, простягаючи руку.

– Залежить, – відповіла вона. – Від того, чи є поруч лікар або хоча б страхівка.

Рука сама вклалася в його долоню, ніби давно на це чекала.

Мелодія Грейс Джонс заповнила залу, і світ зменшився до двох метрів паркету. Влад поклав руку їй на спину – обережно, з надією справити враження і не зіпсувати момент.

Перший крок і вона наступила йому на ногу.

– Вибач, – знітилася.

– Нічого. Це був найніжніший напад, який я переживав, – посміхнувся він.

Другий крок – його лікоть зачепив лампу. Третій – він зробив пірует у стилі «кенгуру», але очей з неї не зводив.

– Якщо ми виживемо, нам це потрібно обов’язково якось відзначити, – засміявся він.

– Якщо виживемо, я подам на тебе до суду, – відповіла вона.

Вони сміялися голосно і по-справжньому.

І саме десь між «ой, це твоя нога?» і «здається, я на неї знову наступив» народилося щось невидимее, раніше незнайоме, якесь напрочуд нове і трохи навіть інтимне.

Їхні рухи стали повільнішими, а погляди теплішими.

Музика текла між ними, як теплий струмінь світла – м’яко, непомітно. Вона огортала їх, мов шовк, розчиняючи межу між рухом і почуттям.

Ірина відчула, як Влад трохи міцніше стис її руку, але не з наміром керувати, а щоб утримати цей момент, поки він ще дихає. Його пальці тремтіли, але не від хвилювання – від щирого, нестримного бажання бути ближче.

Вона підняла очі і зустрілася з його поглядом.

Світ навколо зник. Не залишилося ні людей, ні світла, ні шуму. Тільки вони, ця дивна музика і те, що починалося між ними...

Ірина відчула, як серце Влада б’ється в тому ж ритмі, що й її – наче дві половини однієї пісні, нарешті знайденої після довгої паузи. Його подих торкнувся її шиї, і по шкірі побігли мурашки – нахабні, вперті, небезпечні.

Він торкнувся її губ – легко і ніжно, наче перевіряючи, чи це не сон.

– Ти серйозно? Прямо на танцполі? – прошепотіла вона.

– Це ж корпоратив, Іринко. Командна робота – понад усе, – посміхнувся він.

Ірина засміялася так щиро, що навіть музика здалася тихішою.

Танець закінчився, але вони ще довго сиділи на дивані. Влад сипав дурнуватими, але милими репліками, аби продовжити момент.

– Ти серйозно збирався мене піднімати? – підморгнула вона.

– Так. А ти серйозно думала, що я не впаду?

– Влад, – Ірина подивилася на нього уважніше. – Ти танцюєш жахливо.

– А ти смієшся прекрасно, – відповів він.

І тоді він знову нахилився, не поспішаючи і не вагаючись... Поцілунок був теплим, трохи незграбним, але справжнім. Тим, який не планують, але пам’ятають.

– Ти така… – прошепотів Влад, – що мені здається, я міг би танцювати для тебе вічно.

– А я могла б сміятися над твоїми «па» до старості, – відповіла вона.

Вони засміялися. Ірина раптом зрозуміла, що цей вечір був найкращий за весь рік. Бо ніхто не обіцяв ідеального танцю. Але хтось навчив її, що кохання – це завжди трохи не в такт.

– Тож, танець закінчився? – спитала вона.

– Ні, – прошепотів Влад, притягуючи її ближче. – Він тільки почався.

ІІ. Ранок після танцю

Будильник задзвонив не вчасно. Ірина згадала вчорашній вечір – корпоратив, їхню з Владом незрозумілу метушню на паркеті, його «кенгуру-піруети» і поцілунок посеред танцю.

– Може, це був сон… – прошепотіла вона, коли телефон мигнув повідомленням:

Від Влада: «Як там твої пальці ніг? Вижили після нашого фламенко?»

Ні, не сон.

В офісі її зустрічали співчутливі, але нестримні погляди колег. Фото їхнього поцілунку, зафіксоване бухгалтерією, вже ширилося корпоративним інтернетом.