5. Міст над прірвою

Новела 5. Міст над прірвою

I. Втеча

Валіза була важкою, але не важчою за тягар, який я ніс у собі. Залишити все. Просто встати й піти. Це рішення визрівало місяцями, можливо – роками. Я тікав. Тікав від зруйнованих обіцянок, від порожніх стін, від згасаючого погляду тієї, яка колись була моїм світом. Від самого себе, мабуть. Цей квиток в один кінець був моїм останнім шансом видихнути. Я прямував у нікуди – у нове місто, де ніхто мене не знав, де моє минуле не мало б влади. Я хотів збудувати міст, але не знав, чи зможу.

Залізничний вокзал гудів, мов розтривожений вулик. Сотні людей, сотні доль, що перетинаються лише на мить, щоб розійтися в різні сторони такого непередбачуваного і такого безжалісного до кожного з нас світу. Я стояв біля табло, втупившись у номер свого потяга, і відчував, як самотність стискає горло.

Це була не просто самотність. Це була безодня, у яку ти дивишся і бачиш власне відображення.

– Вибачте, це потяг на… – пролунав поруч тихий, але впевнений жіночий голос.

Я обернувся.

Переді мною стояла дівчина у темно-зеленому пальті, з валізою, не більшою за ту, що беруть у коротку подорож. Обличчя втомлене, але погляд живий, пильний. Карі очі, з тими іскорками, які здатні або розтопити лід, або спалити дотла.

– На Львів? – запитала вона, вказавши на табло.

– Так. – Я кивнув, навіть не одразу усвідомивши, що вперше за довгий час відповів комусь без зусиль. – Ви теж туди?

Вона усміхнулася, трохи кволо, але щиро.

– Туди, де мене ніхто не чекає, – промовила, і в її голосі прозвучало щось дивно знайоме.

Ми мовчки стояли поруч, наче двоє самотніх і обездолених на краю прірви, кожен зі своєю історією втечі. Потяг ще не прибув, але між нами вже прокладалася тонка, невидима нитка, наче перший камінь у тому мосту, який я колись хотів збудувати.

II. Зустріч

– Може, кави? – несподівано для себе запропонував я. – У нас ще є час.

Вона кивнула.

І ми рушили до невеликого кафе біля третьої колії, туди, де пахло кавою, теплом і можливістю почати все спочатку.

Кафе було невелике, з тьмяними лампами під стелею й запахом кориці, який пробивався крізь пар від еспресо. Ми сіли біля вікна – так, щоб бачити колії, по яких мав невдовзі рушити наш потяг.

Двоє випадкових людей у перехресті доріг.

Вона скинула пальто, повільно обхопила долонями чашку й тихо сказала:

– Я не планувала їхати. Просто… не змогла залишитися.

– Щось сталося? – запитав я, зовсім не з цікавості, а тому, що в її голосі почув щось дуже знайоме.

Вона всміхнулася, якось трохи гірко… неначе, як той напій, що парував між нами.

– Нічого особливого. Просто зрозуміла, що живу не своїм життям. Знаєш, коли одного ранку дивишся в дзеркало й бачиш чужу жінку? Вона говорить твоїм голосом, носить твоє ім’я, але ти – не вона.

Я мовчав, бо впізнавав себе у кожному її слові.

– Я вчителька, – продовжила вона. – Усе життя мріяла писати, подорожувати, фотографувати світанки… А замість того – контрольні, зошити, батьківські збори. І чоловік, який дивився на мене так, ніби я частина інтер’єру. Ні, він не кричав, не зраджував, не ображав, просто… не бачив мене. Розумієш?

– Так, – кивнув я.

Вона підняла на мене очі, трохи здивовано.

– А ти? Ти теж утікаєш?

Я всміхнувся куточком губ і відчув, як щось давнє, болюче ворухнулося всередині.

– Я втікаю від себе. Від того, ким став. Від того, ким не став.

– Це звучить… боляче.

– Є речі, які не болять, але все одно вбивають, – сказав я. – Я мав бізнес, дім, жінку, яку кохав. Але коли вона пішла, я зрозумів, що ми вже давно жили в паралельних реальностях, просто не наважувались глянути правді у вічі. Вона шукала світла, а я будував стіни.

За вікном пролунав гучномовець, оголошуючи прибуття потяга. Потяг на Львів. Наш потяг.

– Може, так і треба, – прошепотіла вона. – Може, іноді треба впасти, щоб побачити, що під прірвою не завжди смерть, а іноді – річка.

– А іноді – міст, – додав я. – Якщо знайдеш когось, хто теж не боїться ступити на нього.

Наші погляди зустрілися. І в ту мить я зрозумів, що можливо, це і є початок мого нового життя, яке народжується і починає дихати?!

– Як тебе звати? – запитав я.

– Анна. А тебе?

– Максим.

– Отже, Максиме, – сказала вона, підводячись, – поїхали. Будемо будувати мости?

Я взяв валізу – і вона здалася мені набагато легшою, ніж раніше. Я йшов із вірою в себе, у власні сили, без тіні страху перед невідомістю. Йшов із переконанням, що чиню правильно, що попереду мене чекає невідоме, здатне подарувати душевний спокій і нові, світлі враження.