4. Зустріч через роки

Новела 4. Зустріч через роки

Пам’ятаю той червневий день, наче це було вчора, хоча минуло вже стільки років, що цифри лякають. Спека плавила асфальт, а нерви були натягнуті, як струни. Вступні іспити до університету. Мені тоді було двадцять сім, я вже мала за плечима шлюб і маленьку донечку, яка чекала вдома. Життя здавалося розписаним на роки вперед, стабільним, передбачуваним. А потім я побачила його.

Він сидів за сусіднім столом у аудиторії, з таким же напруженим виразом обличчя. Його темне волосся трохи спадало на лоб, а очі… очі були кольору лісового горіха, глибокі, з якоюсь іскоркою, що притягувала погляд. Він був трохи молодший за мене, всього на рік.  Ми обмінялися кількома словами про складність завдань, про спеку, про нерви. І в цьому короткому, нічим не примітному діалозі, я відчула щось. Легкий поштовх, ледь помітне тремтіння всередині, яке я тоді не могла пояснити.

Ми вступили. І почалося. Спершу – невинні розмови в коридорах, обмін конспектами, спільні походи в буфет. Потім – довгі вечірні дзвінки, що переростали у шепіт, коли домашні вже спали. Ми ділилися мріями, страхами, усім тим, що так довго тримали в собі. Я розповідала про свою донечку, про рутину сімейного життя, що вже давно втратила блиск. Він – про свого сина, про шлюб, який, здавалося, тримався лише на звичці. Ми обоє були у пастці, і це розуміння, ця спільна самотність, зблизила нас швидше, ніж будь-яка пристрасть.

Симпатія переросла у щось більше. У пристрасть, що спалахнула, як лісова пожежа, поглинаючи все на своєму шляху. Кожна зустріч була крадіжкою, солодким гріхом, що дарував відчуття життя. Його дотики обпікали, його поцілунки забивали подих, а його погляд обіцяв цілий світ, який ми ніколи не зможемо мати. Це було кохання, божевільне, заборонене, що розквітало у тіні наших сімей. Ми зустрічалися таємно, у віддалених кав’ярнях, у парках під покровом ночі, у його орендованій квартирі, де кожен дотик був криком душі. Моя совість кричала, але серце було глухим. Я жила від зустрічі до зустрічі, від дзвінка до дзвінка, відчуваючи себе розірваною на частини.

Так минуло п’ять років навчання. П’ять років подвійного життя, п’ять років солодких мук. І ще декілька років після, коли університетські стіни вже не були нашим прикриттям. Зустрічі ставали рідшими, пристрасть, що колись палала так яскраво, почала потроху згасати, перетворюючись на тліючі вуглинки. Ми обоє розуміли, що це ні до чого не приведе. Ніхто з нас не збирався залишити свою сім’ю, своїх дітей. Це було усвідомлення, гірке, як полин, але неминуче. Ми тихо відпустили одне одного, без сліз, без докорів, просто дозволивши відстані та часу зробити свою справу. Наші другі половинки так нічого і не дізналися. Ми зберегли цю таємницю, як крихкий скарб, що міг зруйнувати все.

Пройшло більше двадцяти років. Двадцять років! За цей час моя донька виросла, стала дорослою, самостійною жінкою. Моє життя текло розмірено, без потрясінь. Я вчилася жити без того полум’я, без того болю, без того солодкого гріха. Мені здавалося, я забула його. Забула його очі, його сміх, його дотики. Я відчувала себе вільною, звільненою від тягаря таємниці, від постійного страху викриття. Це була інша свобода, тиха, спокійна, без тієї шаленої пристрасті, але й без того болю.

І ось – зустріч колишніх однокурсників. Серце забилося швидше, коли я отримала запрошення. Я знала, що він буде там. Я готувалася до цього дня, репетирувала посмішки, нейтральні фрази. Я переконувала себе, що це буде просто зустріч старих друзів.

Я побачила його одразу. Він стояв біля вікна, розмовляючи з кимось, і його волосся вже було трохи сивим на скронях. Але очі… очі були ті самі. Кольору лісового горіха, глибокі, з тією ж іскоркою. Усередині мене все перевернулося. Наче хтось увімкнув світло в давно забутій кімнаті, і пил спогадів закружляв у повітрі. Я відчула, як до горла підкотив клубок, а руки ледь помітно затремтіли.

Я намагалася триматися осторонь, посміхатися, вітатися з іншими, сміятися з жартів. Моя маска була ідеальною. Але кожен нерв кричав, кожен погляд був націлений на нього. Я боялася видати свої почуття, які знову навалилися, як цунамі, погрожуючи змити всі мої двадцятирічні старання.

Зустріч пройшла добре, весело, емоційно. Голосні розмови, сміх, спогади про студентські роки. Час від часу я ловила його погляд на собі. Він дивився, і в його очах було стільки всього: питання, спогади, можливо, навіть біль. Я тонула в його очах, відчуваючи, як мене затягує у вир, з якого я так довго вибиралася. Але одразу відводила свій погляд убік, боячись, що він прочитає в моїх очах усе, що я так відчайдушно намагалася приховати.

Я мріяла залишитися з ним наодинці, просто поговорити. Запитати, як він жив усі ці роки, чи згадував мене, чи відчував те саме. Але чомусь відсторонювалась, боячись, що все повернеться назад. Боялася тієї пристрасті, що могла знову спалахнути, і того болю, який вона несла. Боялася зруйнувати свій спокій, який я так довго будувала.

Але мої почуття все ж повернулися. Вони не зникли, ні. Вони просто спали, чекаючи цього моменту, щоб знову прокинутися. І після тієї зустрічі, на якій я навіть не поговорила з ним віч-на-віч, ці почуття терзають і не залишають мене. Вони, як привиди минулого, блукають у моїй душі, не даючи спокою.

Я намагаюся переконати себе, що це безглуздо. У віці, коли тобі за п'ятдесят, коли твоя дитина вже доросла, коли життя, здавалося б, має бути спокійним і розміреним, про яке кохання можна думати? Це несерйозно, це неправильно. Але воно все ж є. Воно відродилося у мені. Це не та шалена пристрасть, що була колись, а щось глибше, тихіше, але не менш пронизливе.