3. Мить, що змінила все

Новела 3. Мить, що змінила все

Тиша була моєю єдиною подругою. Вона не ставила запитань, не вимагала відповідей, не ображалась. Просто була поряд. Завжди. Щоранку, коли я прокидалася на самоті, відчуваючи холод простирадл, що колись ділила з ним. І щовечора, коли поверталась у квартиру, що давно перестала бути домом, перетворившись на порожню коробку, де кожен куток відлунював його відсутністю. Після нього життя втратило сенс. Не драматично — ні. Просто — стало порожнім. Вицвілим. Наче хтось витягнув з нього всі барви, залишивши лише сірі відтінки.

Ми розійшлися без гучних сцен, без розбитих обіцянок. Без «назавжди» і «ніколи», що могли б хоч якось окреслити межі мого болю. Він просто зник. Розчинився, наче дим, залишивши по собі лише гіркий присмак. А я залишилась — з його тінню, яка переслідувала мене в кожній дрібниці. У музиці, що раптом ставала нестерпно сумною. В улюбленій каві, яка вже не смакувала так, як раніше. У старому худі, яке ще пахло ним, і яке я стискала в руках ночами, намагаючись уявити, що це його обійми. Я намагалася переконати себе, що все добре. Що я сильна. Що рухаюсь далі. Я брехала собі, дивлячись у дзеркало, і бачила там лише втомлені очі, що приховували океан сліз. Але кожного разу, коли хтось говорив «люблю», мені здавалося, що це слово — фікція. Пустий звук, позбавлений будь-якого сенсу, бо справжнє кохання, як я думала, лише руйнує.

Того дощового вівторка я запізнювалась. І знову — класичний набір, що довів мене до межі: пролита кава, що залишила гарячий слід на руці; маршрутка, яка поїхала без мене, ніби глузуючи з мого поспіху; і парасоля, що вирішила відмовити в службі саме тоді, коли почалась злива, залишаючи мене наодинці з холодними потоками води. Я бігла, зла на весь світ, на себе, на дощ, на все, що здавалося несправедливим, з документами, що вже починали розмокати, несучи в собі шматочки моєї зруйнованої кар'єри. І тут — зіткнення. Несподіване, різке, що вибило з мене останній подих.

— Ай! — я зойкнула, боляче сівши на коліна, просто у калюжу, відчуваючи, як холодна вода просочується крізь одяг, ніби сама природа вирішила додати до мого відчаю ще й фізичний дискомфорт.

— Ой, чорт… Вибачте! Ви в порядку?! — пролунало над головою, і в цьому голосі було стільки щирого жалю, що це здивувало мене більше, ніж падіння.

Я підняла очі, і крізь мокрі пасма волосся, що прилипли до обличчя, побачила його. Він стояв, схилившись наді мною, весь мокрий до нитки, у спортивному одязі, з рюкзаком за плечима, з якого теж капала вода. Його обличчя було відкрите, трохи розгублене, але надзвичайно щире. І в його очах, кольору теплого каштана, я побачила не осуд, а якесь дивне співчуття, що пронизало мою крижану оболонку.

— Ви цілі? – перепитав він, простягаючи мені руку. Його голос був м'яким, але впевненим.

— Думаю, так. Тільки… не впевнена щодо свого ноутбука, — буркнула я, ковзаючи поглядом на сумку, по якій бризкала вода, і відчуваючи, як хвиля розпачу знову накочує.

Він засміявся — легко, безтурботно, і цей сміх був таким несподіваним і заразливим, що я не могла стримати посмішки.   

— У мене сьогодні тренування скасували, то вирішив пробігтися містом. І, здається, випадково влаштував аварію.

— Ви… спортсмен? – запитала я, підводячись на ноги, і відчула, як його рука, міцна і тепла, міцно тримає мою, допомагаючи мені встати.

— Тренер із бігу. Ну, не олімпієць, звісно, — всміхнувся він, — але вчу людей не бігти головою в калюжу. Вочевидь, сьогодні я подав поганий приклад.

Я засміялася — щиро, голосно. Не пам’ятаю, коли я востаннє так сміялась. Цей сміх вирвався з мене, наче звільнившись із полону, і я відчула, як щось всередині мене, що було закам'янілим, почало відтавати.

— А я журналістка. І здається, щойно втратила пів інтерв’ю. — Я підняла флешку з асфальту, що лежала, наче останній свідок мого фіаско, й зітхнула.

— Давайте я хоча б каву куплю. Бо як мінімум — завинив перед вами.

Я вагалася. Моя внутрішня стіна, що так довго захищала мене, раптом дала тріщину. Але щось у його очах, у його щирості, змусило мене кивнути.

— Чорну, без цукру. І серветки — багато. Дуже багато.

Ми сиділи у кав’ярні з запітнілими вікнами, що приховували нас від сірого світу зовні. Ми сміялися над калюжами й парасолями, над життям, яке іноді складається з таких випадковостей, що змінюють усе. Він розповідав, як залишив офісну роботу, бо задихався від рутини, як знайшов себе у бігу, у русі, у свободі. Я слухала й дивувалась, як мені легко. Немає потреби прикидатися, немає страху бути собою. Це було так незвично, так… вільно.

— Ви часто так врізаєтесь у людей? — запитала я, спостерігаючи, як він гойдає чашку в руках, і відчуваючи, як тепло кави розливається по мені.

— Тільки в особливих, — підморгнув він, і його посмішка була такою відкритою, що я відчула, як моє серце зробило легкий поштовх. — Але чесно — це вперше було настільки… вчасно.

— Вчасно? — здивувалась я, відчуваючи, як моє серце стискається від несподіваної правдивості його слів.

— Так. Бо мені здається, ви теж десь бігли. Але не туди.

Я замовкла. Його слова були надто точні, надто пронизливі. Він бачив мене наскрізь, бачив те, що я так старанно приховувала навіть від себе. Я й справді бігла — від себе, від спогадів, від тиші, яка стала моєю в'язницею. І раптом, як спалах блискавки, прийшло усвідомлення: вперше за довгий час я не думаю про нього. Про того, хто зник. Його тінь, що так довго переслідувала мене, раптом відступила, розчинившись у теплому світлі цієї кав'ярні.