2. Осінь між нами.

Новела 2. Осінь між нами

Ми розійшлися тихо. Не було криків, битого посуду, тих мелодраматичних сцен, що так часто супроводжують кінець історії. Просто одного дня стало «замало». Замало її слів, коли мені було важко. Замало моєї присутності, коли вона так потребувала бути почутою. По краплі, по ледь вловимому подиху, наше «разом» перетворилося на порожнечу. Я поїхав. Спершу – у відрядження, що стало зручним виправданням, а потім – остаточно. Вона залишилася. І наче жила. А я... я вчився жити без неї, думаючи, що це буде легше, ніж виявилося насправді.

Я не думав, що вона згадає мій голос. Я й сам його майже забув. Він став чужим, наче належав комусь іншому, хто колись був щасливий. Стоячи там, посеред вогкого осіннього дня, я просто… не мав плану. Жодного. Я не йшов її шукати, ні. Це було випадковістю, жорстокою грою долі, що кинула нас одне одному назустріч. Але коли я побачив її — щось у мені зсунулося. Не просто зрушило, а розкололося, наче крига під ногами.

Хвилі пам'яті, гострі й болючі, накотили разом з її поглядом. Очі. Ті самі, що колись бачили в мені цілий світ. Але… трохи інші. Спокійніші. Невже чужі? Це відчуття пронизало мене наскрізь, холодніше за осінній вітер.

Я сказав «привіт», і всі мої старанно збудовані стіни, здавалося, залишилися там, усередині мене. Її посмішка? Я бачив, що вона не щира. Я знав цю фальш, бо сам не раз нею користувався, щоб приховати свій власний біль. Але вона була сильною. Мабуть, сильнішою за мене. Її спокій був бронею, від якої відбивалися всі мої приховані запитання.

Я хотів запитати стільки всього. Чи досі в тебе те саме ліжко, де ми ділили не тільки ночі, а й мрії? Чи досі світло в коридорі вмикається надто повільно, залишаючи тебе наодинці з темрявою на кілька секунд довше, ніж варто? Чи досі ти засинаєш, обіймаючи подушку, як колись обіймала мене, шукаючи тепла, якого я більше не міг дати?

Але я спитав:

— Як ти?

Дурне питання. І дурна відповідь. Її «добре» прозвучало холодніше за вітер між оголеними деревами. І було правдивішим, ніж вона хотіла показати, бо в ньому відчувалася гірка правда її нової, самостійної сили.

Ми говорили. Слова були мертві. Ніби їх хтось написав за нас, а ми лише відтворювали завчені ролі. Як актори у сцені, яку давно переграли, і яка вже не викликала жодних емоцій, крім якоїсь втоми. Але щось у мені горіло. Легко – і боляче водночас. Це було вогнище спогадів, що спалахувало від кожного її погляду, від кожного звуку її голосу.

Я обійняв її. Ледь торкаючись. Просто як... привіт. Як «прощай» без єдиного звуку. Це був останній дотик до чогось рідного, що, я знав, назавжди залишиться втраченим. І тоді я зрозумів: я не зможу лишитися. Я не мав права. Бо як тільки вона озветься серцем, як тільки дасть мені хоч найменший натяк на те, що щось ще живе між нами – я впаду. Знову. У ту ж саму прірву, з якої ледве вибрався. А вона вже піднялася. Без мене. Вона знайшла свою силу, свій спокій. І я не мав права руйнувати це.

Я пішов. Так само, як колись – тихо. Без зайвих слів, не озираючись.

І тиша стала між нами.

Не порожнеча, ні. Вона була як знак.

Крапка. Кома. Крапка.

Я ще довго носитиму її посмішку в кишені свого пальта. Не як надію – надії не було. А як пам’ять. Пам'ять про те, що було, що боліло, і що навчило нас обох жити по-новому.

І нехай ця осінь – не про нас. Але ця мить... вона була справжньою. Настільки справжньою, що її біль пронизав мене наскрізь, залишаючи шрам, який, я відчуваю, ніколи не загоїться повністю.