1. Тиша між крапками

Усі права на цю книгу належать автору.

Жодна частина цього твору не може бути відтворена, скопійована, розповсюджена, опублікована чи використана в будь-якій формі без попередньої письмової згоди автора.

Ця книга розміщена ексклюзивно на платформі Букнет. Будь-яке несанкціоноване розміщення на інших ресурсах заборонено.

Порушення авторських прав тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України, зокрема Законом України "Про авторське право і суміжні права".

Попередження: Будь-яке незаконне використання цього твору може призвести до юридичних наслідків.

***

Новела 1. Тиша між крапками

Здавалося, я нарешті навчилася жити. По-новому. Без тебе. Дні текли невблаганно, наче бездоганний годинниковий механізм: ранкова кава, робота, вимушена усмішка колегам, повідомлення у чаті про виконані завдання, самотня вечеря. Іноді вино, частіше – чай. Тиша, що більше не обпікала, стала моїм щоденним супутником.

Я навчила себе не згадувати. Не питати себе, чому. Навчилася не чекати, не шукати винних, не вести в голові діалоги, яким ніколи не судилося відбутися. Моє серце більше не краялося від болю. Воно просто мовчало. 

Я йшла трохи поспішаючи. Було холодно, але не морозно. Справжня осінь, що пахла димом, вогкістю та невловимими спогадами. Піднявши очі, я побачила тебе. Ти стояв так спокійно, наче твоє тіло ніколи не відчувало моїх обіймів. Наче твої очі ніколи не дивилися на мене з тим теплом, що колись називало мене «своєю».

Я зупинилась. Час не зупинився, але щось у мені – так.

— Привіт, — пролунав твій голос. Він був той самий. Той, що колись умів заспокоїти біль, зупинити паніку одним словом. Цей голос був як стара пісня: забута, але до болю знайома.

— Привіт, — відповіла я. Мій голос не здригнувся. Руки не тремтіли. Я досконало вміла грати холод. Але всередині все зсувалося. Стіни, які я зводила з болю, самотності й сили, — тріщали. Ти зруйнував усе одним «привіт».

Я дивилася на тебе — і не знала, як дихати. Ні, я не хотіла повертатися. Я просто хотіла... не відчувати.

Ти обійняв мене. Тихо. Коротко. Як обіймають знайомих, не більше. Але цього дотику вистачило моєму серцю для цілої бурі. Я стояла, наче нічого не сталося. Але все сталося. Усі мої кроки без тебе. Усі ночі, коли я переконувала себе, що це минуло. Усі ранки, коли не писала, не телефонувала, не шукала тебе в натовпі — зникли. За одну мить.

— Як ти? — спитав ти.

— Добре, — збрехала я. І посміхнулась. Навіть не заради тебе — заради себе. Я мусила виглядати... впевненою і непохитною. Ти не мав побачити, що досі живеш у мені.

Ти щось сказав ще. Я відповідала. Ми говорили. Слова текли — як дощ по вікну. Без сенсу. Без глибини. Без можливості зігріти.

А потім — ти знову пішов. Просто розвернувся й пішов. Легко. Наче і не було цієї зустрічі. Без болю. Бо для тебе це — просто випадкова зустріч. А для мене — чергова втрата.

Я стояла. І в мені щось осідало. Гостре. Важке. Тихе. Я повернулась додому. Сіла на ліжко. Увімкнула тишу. Бо вона — єдине, що ніколи не зраджує. Я згадувала твої очі. Твій голос. Твій запах. І своє серце, яке не послухалося розуму. Знову.

Ні, я не хочу тебе назад. Я не хочу нічого з того, що було. Але я все ще люблю тебе. І це — моя тиша між крапками. Це навіть не туга. Це — пам’ять. Жива. Гаряча. Невимовна. І така... назавжди.