6. Голос смерті

Зима. 12 лютого. Сніг тане на очах.

Останнім часом я не люблю зиму. Немає веселих ігор, прогулянок.  Колись  насолоджувалася цим часом разом з подругою на санях. А зараз одна ожеледиця і відсутність вже давно подруг. Хоча це було свідоме рішення, але воно виявилося найбільш хибним.

12 лютого відрізняється від всіх попередніх днів, бо саме тоді я зустрілася зі смертю.

Вже декілька місяців мій дід хворів і майже не вставав із ліжка. Світлана – мати мого батька, за ним доглядала. Що то був рак печінки ми дізналися вже занадто пізно.   

У той день батьки були на роботі. Я була трохи не в настрої, бо мене підняли рано, щоб я допомогла бабусі, якщо їй раптом, щось знадобиться.

Бути у їх будинку мені було некомфортно. У ньому завжди панували сварки. Від цього я все більше переконувалася, що є небажаною дитиною. Тому, коли випала можливість, я переїхала до двоюрідної бабусі Анни у сусідній будинок. Вона була тіткою батька, та старшою сестрою бабусі Світлани.

Вона не розпещувала мене і навіть так я відчувала до неї теплу прив'язаність у серці. Такі переживання були далекими для мене стосовно до інших родичів

Був ранок. Між сьомою та восьмою годиною. Я сиділа за комп'ютером, а бабуся Світлана одягала дідуся. Сніданок вже був готовий.

Аж раптом тиша. А за ним пронизливий плач.

Я здригнулась.

«Ні»

Я чекала. Сподівалася почути тихий голос діда.

«Ні».

Усередині усе стиснулося у тугий вузол.

«Ні. Ні. Ні»

Повільно вставши я тихо вийшла з будинку.

«Ні»

Мозок ще сподівався на краще.

«Ні»

Ось я стою у дворі. Прибігає бабуся Анна.

Питає: Що сталося?

В очах у мене страх. Я не можу вичавити з себе слова і знизую плечима.

Вона йде до сестри, а я тікаю до нас додому.

Лягаю у ліжко, накрившись ковдрою. Я усе добре розумію, але не хочу приймати.

Те що було далі я вже погано пам'ятаю. Батьки відразу повернулися додому. Мене не чіпали у той день.

У понеділок я пішла у школу. У мене так і не вистачило сміливості побачити дідуся мертвим. На цвинтар я також не пішла, лишившись на уроках.

Я ж була дитиною! Хоча не певна, що 16 років – це все ще дитинство.

 Але я досі чую той голос сповнений відчаю. Я прислухаюся. Що це? Собака тихо виє, вітер, чи хтось помер...?

Моє серце стискається. Прикушуючи губу я замружую очі. Дванадцять років… Саме стільки я чую той крик.

І вже декілька років немає тієї людини, яку я так любила – моєї любої бабусі Анни. А всі інші залишилися чужими. Але… Я ніколи не бажала нікому смерті, навіть у хвилини сварок.

Мене не навчили по-справжньому любити. Кожен прояв почуттів сприймався з недовірою. Краще вже кричіть. Я знаю, що вам важко сказати “ми тебе любимо”. Я знаю, що важко. Я пам'ятаю, як благала почути ці слова.

Тепер усі рідні – чужі. Усі чужі – рідні.

Дорогий читачу. У кінці повинен бути висновок. Але я досі не знаю, що сказати. Чи стала я цінувати більше людей? І так, і ні.

Чи продовжую я тікати? Так. Чи сховаюся знов? Скоріш за все...

Напевно саме тому той голос досі переслідує мене. Я не навчилася любити, але так боюся втратити усе.