2. Наодинці зі Смертю

Про смерть я почала замислюватися, ще до початку війни. Життя не балувало мене щасливими моментами. Я жила від одного розчарування до іншого усі ці п’ятнадцять років. Спитаєте, як я вижила? Сама не знаю. Щось усередині не давало здатися та втонути у вирі, що являло собою життя.

15:30

 Усе що я тепер знаю - у мене сорок вісім годин і я стою одна посеред безлюдного острову. Майже… Біля моїх ніг лежить пухнаста чорна кішка. Від неї тхне спокоєм. Це не її життя може закінчитися через сорок вісім годин.

Я фиркаю та намагаюся відійти подалі від цього осередку гармонії. Але кішка знов прямує до мене та вмощується під ноги.

16:00

Ну що ж… Я тепер знаю, що ця чорна тварюка, це Смерть. Власною персоною, як то кажучи.  Ніколи не любила тварин. Через їх хутро у мене алергія.

- Що ти від мене хочеш? – впавши на пісок, питаю я.

Смерть ще деякий обтирається об мене залишаючи чорне хутро на моїх білих штанях.

- Ми так і будемо тут сидіти? – невдоволено цокнула язиком я - Це типу чистилище, чи вже рай?

Кішка припиняє тертися об ногу, та впавши на пухнасту дупцю, втупляє в мене жовті очі.

- Це острів.

- Я мертва?

- Наче ні. – кішка проводить головою з одного боку в інший, ніби шукаючи відповідь. – Хоча я не можу бути впевнена, що ти не помреш від якоїсь ракети, якщо повернешся у свій світ.

- Якщо повернуся? Я думала, що ти мене забрала з кінцями. – я здивовано вигинаю брову.

- Якщо не допоможеш мені, то напевно залишу тебе тут. – сумно зітхає Смерть у вигляді чорної кішки.

- Ну розказуй що тобі від мене треба.

- У мене ПТСР.

Від здивування у мене відпадає нижня щелепа. Це що жарт такий? У Смерті такого не буває!

Але як виявилося буває. До того часу я вже пройшла багато онлайн курсів з психології. До повномасштабного вторгнення я не замислювалася над тим, чим хочу займатися по життю. Але весною, сидячі у своїй квартирі у Києві я почала замислюватися над тим, що хочу допомагати іншим. Той страшний березень двадцять другого року ще досі не йде з моєї пам’яті. Саме тоді я точно вирішила: після школи йду на психолога.

19:00

- Розкажіть детальніше про той випадок. – питаю я, роблячи помітки у блокноті, який мені люб’язно подарувала Смерть.

- Я сумлінно виконую свою роботу вже багато тисяч років. Жодного дня у мене не було відпустки. Жодної вільної години.

- Тоді, як ви змогли зустрітися зі мною, якщо у вас такий щільний графік? Невже люди перестали вмирати?

- Я доручила роботу своїй помічниці. - сумно зітхає Смерть. – Але вона у мене така, що люди встигають зійти з розуму від болі, поки вона за ними приходить.

- Погані співробітники, горе для компанії. – киваю я, роблячи ще одну помітку.

- Я живу у постійному стресі. Тільки розпланую свій графік, як якийсь козел розв’язує війни. І все. Я працюю понаднормово. І кожен раз приходячи на виклик бачу тих, кому ще рано було вмирати… А ще бісять ті, хто вважає, що я маю усе кидати та бігти закінчувати їх безглузде життя. Краще б самі до психолога сходили перед тим, як додавати мені роботи! – Смерть поглинають думки. Зітхнувши, вона продовжує. - Не подумай про мене погано. Я професіоналка у своїй справі. Але бачити стільки загублених молодих життів більше не можу. Зараз мені почали приходити виклики ще з однієї країни. Там такий жах…

Смерть на деякий час замовкає, скрутившись клубочком біля моїх ніг. Я намагаюся її не чіпати, роздумуючи чим, я можу допомогти такому дивному клієнту. До цієї зустрічі я уявити собі не могла, що у Смерті можуть бути якісь проблеми.

02:00

Пройшло вже достатню часу нашої мовчанки. Якоїсь миті кішка встала та попрямувала до води.

«Невже втопитися вирішила?!» - промайнуло у моїй голові.

Але постоявши хвилин п’ять біля води, Смерть повернулася до мене. За цей час я дещо придумала. Білий пісочок та сине спокійне море мало допомогти мені у цьому.

- Мені важко тебе зрозуміти. Бо я не бачила стільки болі, скільки бачила ти. Але все ж таки спробую допомогти. Бо без тебе людству буде важко.

Смерть розгублено кліпає очима.

- Давай спробуємо деякі техніки релаксації. Мені вони допомагали свого часу.

Смерть киває, у її очах з’являється інтерес.

- Розпочнемо з дихання, а потім можемо перейти до малювання. Ти вмієш малювати?

- Авжеж. Мій друзяка Леонардо якось вчив мене. – від згадки про старого друга у очах у кішки спалахнули теплі вогники.

Побачивши це, я роблю у голові помітку. Треба порозмовляти з нею про щасливі моменти.

15:40

Пройшло двадцять чотири години із сорока восьми. У моєї пацієнтки наче з’явився прогрес. Вона притягнула звідкілясь олійні фарби з полотном та ретельно намагалася малювати лапою. І жодного разу не нявкнула, що у неї лапки. Смерть тепер викликала у мене повагу.