Як я став багатим, нічого не розуміючи

Величезні ковані ворота з позолотою відчинилися, і в них заїхав довгий білий лімузин із блискучою хромованою радіаторною решіткою. Він неспішно проїхав затіненою пальмовою алеєю, об’їхав по колу фонтан із майстерно вирізьбленими з мармуру античними фігурами, виїхав на площу й зупинився перед вражаючих розмірів палацом, увішаним химерними вежами з вузькими прорізами вітражних вікон.

До автомобіля жваво підскочив дворецький у темно-червоній лівреї й запобігливо відчинив пасажирські дверцята. З лімузина вийшов елегантно вбраний чоловік у білосніжному костюмі, мереживній сорочці з смарагдовими запонками. В руках він тримав тростину з руків’ям зі слонової кістки, обрамлену обручами з чистого двадцятичотирикаратного золота.

Чоловік, перебуваючи в чудовому настрої, весело насвистуючи якусь простеньку мелодію, піднявся сходами до входу. Дворецький відчинив перед ним двері…

Чоловік у білому костюмі довго блукав нескінченними кімнатами палацу, зазираючи в кожні двері.

— Лено! — гукнув він басом.

По кімнатах усюди лежали гори пачок грошей із зображеннями американських президентів. Упереміш валялися золоті зливки. Наступивши на щось ногою, чоловік скрикнув від болю.

— Ай! Чорт забирай! Що це таке?

Він плюхнувся на найближчу софу й почав виколупувати щось зі ступні.

— Лено! — закричав він так голосно, що аж затремтіли підвіски на люстрі з гірського кришталю.

— Що? — долинув жіночий голос із сусідньої кімнати. Невдовзі до зали зайшла молода, приваблива жінка в шовковому халаті.

— Юро, ти мене кликав?

— Кливав! Хто розсипав діаманти по всьому будинку? Ходити неможливо!

— А я ж казала тобі не ходити босоніж! Вдягай капці! Зараз візьму пилосос — приберу.

— А де прибиральниця? Чому в домі такий безлад?

— Звільнилася прибиральниця. Сказала, що нога її тут більше не буде. Чому ти не зменшив їй зарплату? Вона ж так просила. Казала, що не може собі дозволити стільки заробляти.

— Чорт знає що! Цих прибиральниць не зрозумієш! Зранку приїжджала вантажівка з банку? Гроші привозила?

— Привозила. Але я відправила її назад. Нам і так уже нікуди їх дівати.

— Роздай сусідам.

— Вони перестали брати гроші. Кажуть, що не встигають витрачати навіть ті, що ми дали їм минулого тижня.

— Віддай у благодійний фонд.

— Любий, благодійні фонди вже ховаються від нас. Мені доводиться наймати приватних детективів, вистежувати їх і силоміць вручати гроші.

— Заплати за школу дітям на двадцять років наперед!

— Діти стільки в школі не вчаться. Але я все одно заплатила. Щоправда, не за двадцять, а за тисячу років наперед.

— Слухай, годі мене завантажувати домашніми проблемами, гаразд? Я на роботі втомився, як пес.

— Любий, я й не знала, що кухар може стільки заробляти. Твої страви купують за шалені гроші! Може, ти зміниш професію на менш прибуткову?

— Лено, я більше нічого не вмію робити!

— Ну, Юрчику. Тоді зроби перерву. Візьми відпустку. Відпочинь.

— Сонце, я втрачу навичку. До того ж у мене замовлень на три роки вперед. Я ж не можу підвести всіх цих людей, які сподіваються на мої кулінарні творіння?..

Рік тому.

У занедбаній комунальній квартирі з обшарпаними стінами в ліжку лежав молодий чоловік на ім’я Юрій Кравчук. У кімнаті було тихо. Лише настирлива муха час від часу починала надсадно гудіти в повітрі, відчайдушно махаючи крилами.

Муха страждала на зайву вагу, тому тривалий політ її сильно виснажував. Покружлявши хвилини три, вона сідала Юрі на обличчя й лоскотала лапками. Хлопець у напівсні змахував її рукою. Муха знову здіймалася вгору й робила по кімнаті коло пошани. Очевидно, відчуття незавершеності якоїсь дуже важливої справи знову й знову змушувало її сідати на обличчя господаря квартири. Знову і знову. До безкінечності.

Яку ж невідкладну місію вона хотіла завершити саме на його обличчі? Чому саме на обличчі? І що взагалі її привабило в цьому молодому чоловікові?

Втім, цей нескінченний мушиний цикл перервав пронизливий дзвінок у двері.

Юра неохоче підвівся з ліжка. Муха зробила коло і, не знайшовши обличчя на звичному місці, здивувалася. Видно, щось пішло не так. Тоді вона сіла на стелю, спостерігаючи за цільовим об’єктом із найвищої точки.

Відчинивши двері, Юрій побачив перед собою сусіда по сходовому майданчику — вічно худого й вічно голодного художника Віталія Заморашкіна.

— Привіт, Віталику, — сонно привітався Кравчук. — Чого ти такий блідий?

— Та не зважай, — відповів той, заходячи до квартири. — Я це… можна зайти?

— Ну… ти вже зайшов, тож забороняти тобі це вже безглуздо. Щось сталося?

— Та так… нічого, — ніяково м’явся Віталій. — А ти чого не на роботі?

— Звільнили мене, Віталику. Ось чому.

— Шо? Знову? Та ти шо? А я ж у тебе грошей хотів позичити.

— Накладочка вийшла. Нема в мене нічого. Он, муху можу позичити. Вона мене вже так дістала! Спати не дає, падлюка.

Здається, муха зрозуміла сенс останніх слів. Вона образилася й демонстративно відвернулася.

— Ні, муха мені не потрібна, — похитав головою Віталій. — М’яса в ній мало. А поїсти в тебе щось є? Ти ж кухар, як-не-як. Врятуй мене від голодної смерті, сусіде. Будь ласка.

— Поїсти в мене є… — почухавши потилицю, промовив Юра. — Тільки…

— Та неси сюди і швидше! — не дав договорити йому художник.

Запросивши товариша на кухню, Кравчук невдовзі дістав із холодильника кілька страв і поставив їх на стіл.

— Тільки це… Віталику, я ж поганий кухар, розумієш? Дуже поганий. Можна сказати, що я найгірший кухар у світі. Так сказав мій начальник, коли звільняв мене.

— Не бери в голову, друже. Начальники часто помиляються, — сказав Віталій.

Він схопив ложку, зачерпнув страву й відправив до рота. Зробивши два жувальні рухи, Віталій із виряченими очима виплюнув їжу собі в долоню.

— Чорт! А твій начальник таки мав рацію! Ти справді дуже поганий кухар.