Метеорит

Петро Петрович Петренко, перший помічник міського голови, тихенько прочинив двері й зайшов до кабінету.

Кабінетом, збуджено й розпатлано, ходив туди-сюди сам мер міста — Анатолій Іванович Кравченко.

— Ні! До в’язниці я не сяду! — бурмотів він собі під ніс, намотуючи кілометри по кабінету. — Не сяду!

— Пане мере, щось сталося? — спантеличено спитав помічник.

— А, це ти, Петре! Ще б пак сталося! До нас їде комісія з Києва! З перевіркою! Вони думають, що я тут краду!

— Яка дикість! — підтримав його помічник. — Невже ви здатні щось украсти?

— Ні, звісно!

— А вкрали?

— Це сталося абсолютно випадково.

Петя усміхнувся. Будучи першим помічником мера, він чудово знав, скільки бюджетних коштів «випадково» осіло в кишенях міського голови.

— Анатолію Івановичу, давайте перефразуємо моє запитання. Що залишилося від коштів міського бюджету?

— У тому й річ, що майже нічого! — у розпачі вигукнув мер. — І найгірше те, що за звітами видно, куди саме пішли гроші! Розумієш? Це катастрофа! Ревізор лише гляне на документи — і все зрозуміє: я злодій!

— Отже, документи показувати не можна! — запропонував Петренко.

— Але як? Вони ж саме за цим і їдуть — перевіряти документи! Хоча… А що, як у мерії станеться пожежа? Га? Скажемо, що всі документи згоріли! Як я придумав?

— Ні, Анатолію Івановичу. Сам факт, що документи згоріли в день приїзду ревізорів, одразу викличе підозру. Вони вирішать, що ми самі підпалили мерію, щоб приховати розкрадання.

— Чорт! Ти правий! А якщо ми підірвемо мерію й скажемо, що стався землетрус?

— Землетрус, який виник лише під будівлею мерії? А решта міста нічого не відчула? Не ж будемо ми для цього весь город підривати!

— Та що ти, Петре! Ми злодії, а не терористи!

— Не ми, а ви!

— Тоді повінь! Вода в річці піднялася й затопила все місто!

— Анатолію Івановичу… Яка саме річка?

— Ну… хай буде Дністер. Або Дунай.

— Дністер за двісті кілометрів звідси. Дунай — ще далі. Нам просто не повірять.

— Вулкан вибухнув?

— У нас тут не те що вулканів — у нас і гір нема.

— На мерію раптово впав метеорит!

— У нас… — почав було заперечувати помічник, але осікся. Проти метеорита жодних аргументів у голову не приходило.

— Ось! Ідеально! — вигукнув Кравченко, збуджено сплеснувши руками. — На мерію впав метеорит і знищив усі документи! Метеорит же може впасти будь-де! Від цього ніхто не застрахований. Куди захоче — туди й падає. Іншопланетне тіло! Що з нього взяти?

— А де ми візьмемо метеорит? — поцікавився Петренко.

— Та це не проблема! Візьмемо будь-яку кам’яну брилу, притягнемо сюди й покладемо на підлогу. Ось тобі й метеорит. Ти думаєш, ревізори — великі фахівці з метеоритів?

— Але в них може виникнути питання, як метеорит сюди потрапив. Не зайшов же він через двері.

— Ти правий! Треба зробити діру в даху. Ніби він упав, пробив покрівлю й опинився просто в моєму кабінеті.

Мер міста Анатолій Іванович Кравченко та його помічник Петро Петрович Петренко стояли посеред кабінету й дивилися на величезну кам’яну брилу в центрі приміщення.

— Ось! Пара годин — і питання вирішене! — задоволено вигукнув мер. — Як тобі наш метеорит? Гарний?

Петренко критично оглянув брилу, а потім підняв очі до стелі.

— Анатолію Івановичу, а чому метеорит лежить у центрі кабінету, а діра в даху — в кутку? Він що, впав там, а потім доповз до середини кімнати? До того ж діра в даху вдвічі менша за сам метеорит. Це викликає підозри.

— Молодець, Петре! Зараз скажу — усе виправлять. Та той дах узагалі треба добре роздовбати!

Тут Петя підійшов ближче й помітив на гранітній брилі якийсь напис. Почав читати вголос:

— «Тут спочиває Григорій Сковорода. Роки життя 1722–1794».

— Чорт забирай! Де вони цю брилу взяли?! — обурився Кравченко. — Добре, що ти помітив. Зараз же скажу, щоб негайно замінили!

Двері кабінету мера прочинилися, у щілину просунулася голова Петренка.

— Анатолію Івановичу! Комісія приїхала!

— Чудово! Затримай їх ненадовго. Запропонуй каву. А я поки приведу себе до ладу. Вони заходять — а я сиджу за метеоритом і… заповнюю документи.

— Анатолію Івановичу! Які документи?! Їх же всі знищив метеорит!

— Ах так… Я й забув. То що ж мені робити?

— Подивіться телевізор, — запропонував Петя. — А я за п’ять хвилин приведу їх сюди.

Кравченко рвучко розірвав на собі сорочку, припорошив обличчя, руки й одяг пилом з кам’яної брили, розкуйовдив зачіску й увімкнув телевізор. Саме йшов випуск новин.

«Країною прокотилася хвиля метеоритного дощу», — говорив ведучий. —
«Уже десять міст України постраждали від падіння метеоритів. Причому, що дивно, метеорити падають виключно в будівлі мерій великих міст, знищуючи при цьому всю документацію з архівів міської адміністрації. Що це — випадковий збіг чи налагоджена схема приховування розкрадань?
У поліції не вірять у випадковості. Жодного метеоритного дощу країну не накривало. Правоохоронці вважають, що таким чином корумповані мери намагаються уникнути відповідальності. Дев’ять із десяти мерів, які нібито постраждали від падіння метеоритів, уже заарештовані та перебувають під слідством».

— А ось і ми! — оголосив Петренко, заходячи до кабінету разом із двома незнайомими чоловіками. — Анатолію Івановичу, до вас комісія з Києва.

Кравченко в повному заціпенінні з широко розплющеними очима подивився на ревізорів, потім перевів погляд на кам’яну брилу й насилу ковтнув слину…