Товариство індивідуалістів

Семен Маркович Крузенштерн сидів у своєму кабінеті й займався паперами. Він розкладав потрібні документи по теках, а з непотрібних робив паперові літачки й запускав їх у політ у бік сміттєвого кошика, що стояв у дальньому кутку кімнати.
Літачки описували непередбачувану траєкторію, і жоден із них так і не влучив в урну. Семен Маркович щоразу лютився на черговий неслухняний літачок і лаяв його останніми словами.

— Ах ти ж скотино! Куди ти полетів, паскудо! Урни не бачиш? Зовсім з рук відбилися, літачки кривокрилі!

Процес ішов неспішно: паперів було ще багато, Крузенштерн нікуди не поспішав. Так могло тривати нескінченно довго, якби не втручання ззовні — у двері постукав незнайомець.

Чоловік мав солідний вигляд: борода й капелюх сиділи на ньому добре. Псували враження лише окуляри з явно завеликими діоптріями — оправа була підібрана явно не до смаку. Господар кабінету ввічливо запросив гостя зайти й запропонував сісти. Той пройшов кімнатою, обережно оминаючи розкидані всюди паперові літачки.

— Альберт Мойсейович Кацман, — представився гість, сідаючи. — А ви, як я розумію, Семен Маркович Крузенштерн?

— Саме так, — підтвердив Семен Маркович. — Чим можу бути корисний?

— Ви, наскільки я зрозумів, голова товариства… товариства… дупоруких сантехніків?

— Абсолютно вірно, — з гордістю відповів Крузенштерн.

— Чудово. А назва товариства пов’язана з особливостями будови тіла?

— Ні, що ви! Дупорукость — це алегорія! От, наприклад, ви чули, як інколи дуже розумну жінку називають безумно розумною? Так от, до божевілля це жодного стосунку не має. Це алегорія. Так само і в нас.

— Це прекрасно! Мені дуже подобається. Я обожнюю такі алегорії. То звідки, кажете, у вас руки ростуть?

— Із плечей, звісно. Просто в народі кажуть, що в нас руки ростуть із… із нижньої частини спини, бо ми все робимо зовсім не так, як треба. Тому суспільство сприймає нас неправильно. Люди ущемляють нашу честь і гідність, попри широку душу й безмежну фантазію членів нашого товариства. Розумієте?

— Звісно, розумію. Виходить, ви вигнанці суспільства? Так би мовити, білі ворони?

— Саме так. Я бачу у вас до нас щирий інтерес. Ви що, хочете вступити до нашого товариства дупоруких сантехніків?

— Ні, Семене Марковичу, я зайшов до вас з іншого приводу. Розумієте, ми з вами, виявляється, сусіди. Я вирішив познайомитися ближче. У кабінеті навпроти розташоване товариство абсолютних невдах. А я — президент цього товариства.

— Абсолютних невдах? Альберте Мойсейовичу, чи не надто ви до себе суворі?

— Анітрохи. Наші невдахи непохитні у своїх невдачах! На цьому стояли й стояти будемо!

— Дарма. Своєю категоричністю ви суттєво обмежуєте доступ до вашого товариства цілому колу невдах із менш стійкими ідейними переконаннями. Комусь не щастить у всьому, а хтось змушений задовольнятися лише кількома невдачами на день. Куди ж підуть ці люди? Точно не до вас!

— У чомусь ви маєте рацію, Семене Марковичу. Я й справді замислювався над зміною формату нашого товариства. Власне, саме за цим я до вас і прийшов. Послухайте, ваші дупорукі сантехніки ж теж у певному сенсі невдахи, правда?

— Не можу з вами не погодитися, Альберте Мойсейовичу. У певному сенсі — так. У професійному.

— Отож, чому б вам усім колективом не вступити до нашого товариства? Ми вдвічі зекономимо на оренді приміщення!

— Економія — справа хороша, — підтвердив Крузенштерн. — Але про вступ до вашого товариства не може бути й мови! Дупорукі сантехніки — народ гордий. Для нас це неприйнятно. А от члени вашого товариства цілком можуть вписатися в наш дружний колектив. Вступайте до нас!

— Перепрошую, Семене Марковичу, але наші невдахи не вміють виконувати сантехнічні роботи!

— Наші сантехніки теж не вміють, і ми з цього приводу зовсім не комплексуємо. А що до дупорукості — то ми без проблем навчимо вас цих навичок. Я впевнений, невдахи мають неабиякі здібності в галузі дупорукості.

— Яка ж ви вперта людина, Семене Марковичу.

— Те саме можу сказати й про вас, Альберте Мойсейовичу.

— Ні. Так ми з вами каші не зваримо. Давайте об’єднаємося на паритетних засадах, так би мовити, взаємовигідно. Створимо спільне товариство для обох колективів.

— Не заперечую. Тільки як ми назвемо наше спільне товариство?

— Ну… нехай це буде товариство дупоруких невдах. Так ми зможемо залучити як усіх невдах, так і всіх дупоруких. Уявляєте, які перед нами відкриваються грандіозні перспективи?

— Чорт забирай! Геніяльна ідея! — з ентузіазмом підтримав його Крузенштерн. — А головою товариства буду я!

Кацман насупився й вороже подивився на співрозмовника.

— А чому це ви будете головою? Це я запропонував об’єднати наші товариства. Мені й бути головним!

— Помиляєтеся, Альберте Мойсейовичу. Повірте, для всіх буде краще, якщо головним буду я.

— Здається, я пригрів на грудях змію у вашій особі, Семене Марковичу.

— Не варто опускатися до банальних образ, Альберте Мойсейовичу. Ми ж із вами інтелігентні, цивілізовані люди. Давайте одразу наб’ємо одне одному пику! Хай, так би мовити, переможе сильніший!

— І не думайте мене цим налякати, Семене Марковичу! Невдахи ніколи не спустять дупоруким! Зарубайте це собі на носі! А щоб наші дебати не зайшли в глухий кут, пропоную розділити відповідальність на взаємовигідних умовах. По парних роках головуєте ви, по непарних — я. По руках?

— Домовилися! — відповів Крузенштерн.

І вони міцно потисли одне одному руки.

Саме з цього знаменного історичного моменту в місті й з’явилося товариство дупоруких невдах.