Приречена | Дракула/ОЖП

Замок Дракули застиг на скелі, мов стара, замерзла рана на понівеченому тілі Трансильванії. Його гострі шпилі, схожі на обвуглені кістки, пронизували низькі, важкі хмари. Тут панувала велична, майже сакральна тиша.

Камінь під босими, посинілими від холоду ногами вже не здавався мертвою породою. Він відчувався як заціпеніла, знекровлена плоть гігантського чудовиська, що ледь помітно пульсувала під її кроками. Повітря в залах було позбавлене будь-якого присмаку життя. Воно пахло пилом століть, озоном і ледве вловимим, солодкуватим смородом застиглої крові. Кожен вдих дівчини роздирав її легені тисячею крижаних голок, а видих миттєво перетворювався на густу сизу хмарку пари, що танула в непроглядній, маслянистій темряві.

Елоїза влетіла до великої зали. Тут простір розширювався до масштабів собору, де стеля губилася в непроглядній темряві. Вона підняла погляд угору і на мить коліна підкосилися. Світ навколо хитнувся в нудотному запамороченні, змушуючи її вхопитися за холодний виступ стіни. Там, у висоті веж, де стіни вкрилися товстим шаром інею, погойдувалися огидні, напівпрозорі кокони з живої синюватої плоті. Гірлянди чиїхось ненароджених кошмарів, підвішені на товстих, вологих жилах просто до готичних склепінь. Елоїза чула їхнє ледь вловиме, мерзенне хлюпання, ритмічний звук рідини, що здригалася від кожного руху всередині цих шкірястих мішків. Щось голодне й хиже відчайдушно намагалося пробити собі шлях назовні, у цей морозний світ.

Важко дихаючи, дівчина дивилася на це видовище, відчуваючи, як до горла підступає липка нудота, а розум відмовляється вірити побаченому. Жах паралізував її лише на мить, перш ніж перетворитися на панічне бажання вижити. І вона знову побігла. Відлуння кроків розліталося анфіладами, мов відчайдушні крики птаха, замкненого в кам'яній клітці. Тонка шифонова сукня, недоречна в цьому царстві вічної зими, плуталася в ногах. Довге розпущене каштанове волосся, що спадало значно нижче пояса, стало її власним ворогом. Важким холодним шовком воно хльостало її по спині й оголених ногах, заплутувалося в ліктях при кожному змахові рук, немов живі пута, що прагнули зв'язати її й кинути до ніг господаря цього місця.

Вздовж стін, мов мовчазні залізні вартові, вишикувалися високі канделябри. Полум'я свічок на них тремтіло й корчилося в беззвучній агонії. Вогонь метався, кидаючи на камінь болісно-жовте світло. Її власна тінь жила тут окремим, потворним життям: вона ламалася на гострих виступах готичної кладки, перетворюючись на довгу химеру з викривленими кінцівками. Елоїзі здавалося, що тінь ось-ось відірветься від каменю, простягне свої чорні пальці й схопить її за горло, завершуючи те, що почав замок.

«Він спостерігає».

Думка вп'ялася в мозок, мов паразит, пульсуючи у скронях в такт її загнаному серцю.

Світ навколо ніби сповільнився, перетворюючись на в'язку ілюзію. Крижане, нудотно-солодкувате дихання торкнулося її скроні. Воно було настільки близьким, що пасма волосся біля обличчя ворухнулися, лоскочучи шкіру. Вона майже чула його беззвучний, тріумфальний сміх. Стиснувши зуби й не дозволяючи собі обернутися, Елоїза зробила останній ривок. Попереду, в ніші стіни, жевріли вуглини в каміні. Вона кинулася туди, мов до останнього прихистку. Побілілі пальці мертвою хваткою вчепилися в шорстку руків'ї залізної кочерги.

Дівчина розвернулася так різко, що в очах на мить потемніло, і з лютим, диким розмахом розсікла повітря металом. Свист розірвав тишу, залишаючи в холодному повітрі слід із іскор.

— Виходь! — голос був ледве чутним, надтріснутим хрипом, що потонув у безмежній величі зали.

Навколо нікого не було. Тиша, що опустилася після її крику, була майже матеріальною, зімкнулася довкола її шиї, терпляче чекаючи вирішального хрускоту хребців.

Волосся знову хльоснуло її по обличчю, лізло в очі, заважаючи бачити шлях. Пальці дівчини стиснули руків'я кочерги так сильно, що вона почула хрускіт власних суглобів; тупий біль прошив передпліччя, але вона лише міцніше вчепилася в метал. Цей холодний шматок заліза здавався їй останньою опорою, єдиною соломинкою, що тримала її над безоднею абсолютного божевілля. Вона розвернулася до свого останнього шансу. Попереду височіли гігантські двостулкові двері, окуті почорнілим металом, що тьмяно поблискував у напівтемряві. Елоїза бачила їх крізь пелену сліз, солоного поту й крижаного інею, що намерз просто на її віях. Один ривок. Один останній відчайдушний крок і вона вирветься з кошмару на волю.

Дівчина знову побігла, вкладаючи в рух усі рештки життя, що ще тліли в її заціпенілих тілі. Кочерга в її руці випадково зачепила кам'яну підлогу, висікла сніп яскравих іскор, коли вона в останньому кидку метнулася до ручок.

— Ело-о-о-їзо-о-о... — голос позаду розірвав повітря саме в ту мить, коли її пальці торкнулися холодного металу.

Він був тихим, ледве чутним, але пронизував наскрізь. Такий знайомий. Такий болісно рідний.

— Т... тату? — вона захлинулася власним подихом, і серце зрадливо пропустило удар. Одна рука мертвою хваткою вчепилася в ручку дверей, пальці іншої побіліли, стискаючи кочергу. Елоїза була готова завдати удару, готова до бою з будь-яким чудовиськом але не з цим звуком. Вона важко дихала, дивлячись на потьмянілий метал ручки.

— Сонечко, я так сумував за тобою...

Від цього лагідного, теплого тону її знудило. Розум кричав, що це пастка, що замок бреше їй, витягуючи назовні найпотаємніші страхи й надії. Але всередині неї, під шаром криги й жаху, плакала маленька дівчинка, яка хотіла лише одного, хоча б раз, востаннє побачити батька. Навіть якщо це було лише марення. Навіть якщо це коштувало б їй життя.

Вона повільно, майже механічно почала повертати голову. І тієї ж миті щось важке, мов чорний густий видих самої темряви, з розгону вдарило її в груди, збиваючи з ніг. Світ перевернувся. Дівчина впала, боляче вдарившись головою об щось тверде й дерев'яне. Вона очікувала почути дзвін металевої кочерги, що мала вилетіти з її рук і вдаритися об камінь, але навколо панувала мертва, ватяна тиша. Уткнувшись обличчям у підлогу, Елоїза раптом усвідомила, що більше не торкається холодного каменю. Морозний холод величезної зали зник миттєво, наче його змило теплим припливом невидимого моря. Її долоні занурилися в глибокий, м'який ворс розкішного перського килима, який був напрочуд теплим, ніби його щойно зігріли сонячні промені чи близьке полум'я каміна.