Темрява | Дракула

Вершини гір сховалися в важких хмарах, а нічний сутінок, що насувався, огортав своїми обіймами кожну хатину в містечку. Висока постать, вбрана в чорне, стояла біля вікна, милуючись краєвидом, що відкривався із замку. Нещодавно спустошене людське тіло лежало на мармуровій підлозі, ще тепле, нагадуючи про себе лише запахом крові, що легким шлейфом тягнувся до вікна.

Глибокий вдих наповнив легені холодним повітрям. Серце, що зупинилося кілька сотень років тому, й досі перебувало в його грудях, обросле кригою, нагадуючи лише про далеке минуле — про той час, коли він ще щось відчував.

Майже нечутні кроки змусили його обернутися. Граф пронизав поглядом прекрасних дівчат. Хоч вони й були вампірами, але перед ним почувалися зовсім беззахисними. Такі красиві, ніжні й крихкі. Він міг у два рахунки зламати їх, завдати неймовірного болю. Але навіщо? Усі потребують союзників, усі потребують любові — навіть такі чудовиська, як він.

Не відриваючи погляду від їхніх ніжних рис обличчя, чоловік елегантно простягнув руку до дівчат. Витончені пальчики одразу ковзнули по блідій шкірі вампіра, переплітаючись із його пальцями. Їхня любов до нього була настільки великою, що при кожному дотику вони прагнули віддати йому все, що мали, віддати самих себе.

— Мої любі, йдіть до мене, — приємний баритон графа відлунював у замку. Вони були налякані й переповнені гнітючим відчуттям втрати. — Я засмучений не менше за вас, мої дорогі, — його руки ніжно ковзали по плечах і ключицях наречених, притискаючи якомога ближче тремтячі тіла. Вони боялися й хотіли сховатися, а він міг укрити їх від цього світу.

Шовк легко майорів на пронизливому вітрі, обвиваючи, мов змія, ноги молодих красунь...