30

День видався просто чудовим, хотілось танцювати і співати, а Мирослав дивився на жінку, яка сиділа поруч з ним, замріяно розглядаючи море і не хотів більше нічого, окрім ще однієї усмішки, яку хотів зараз зловити губами, цілуючи кохану.

- Знаєш, я досі не вірю, що ти мені все пробачила, - похитавши головою, сказав Мирослав.

- Ну, я просто дуже хороша людина, не те що деякі, - фиркнула Олена, опираючись на шезлонг.

- Зараз всі ті події виглядають наче страшний сон, який не хочеться згадувати, - зітхнув брюнет. - Я так завинив перед тобою...

- Любий, ми ж домовлялися не говорити на цю тему, - скривилася жінка, одягаючи сонцезахисні окуляри на носа. - Вже три роки пройшло. Позаду важкі періоди реабілітації. І я, і Петрик дуже вдячні тобі за те, що ти робив все для нашого порятунку. Ти ж знаєш, що я чула тоді в палаті всі твої зізнання... злилася, ненавиділа, а потім змогла зрозуміти і пробачити.

- Так знаю, - Мирослав взяв руку дружини і почав ніжно цілувати кожен її пальчик. - Кохаю тебе.

- І я тебе, - посміхнулася жінка. - А тепер, коли ти все ж таки привіз нас на Золотий берег, взагалі вважаю майже ідеальним.

Подружжя розсміялося і продовжило обговорювати плани на сьогоднішній вечір.

- Гей, народ, ви йдете з нами грати в волейбол? Хлопці вже м'яч принесли, - Вітя підійшов разом зі своєю дружиною до Олени з Мирославом і показав рукою на свого сина та Петра, які закріпляли сітку для гри.

- Що родина проти родини? Це виклик?, - примруживши очі, запитав Мирослав.

- Так, виклик!, - зробивши серйозне обличчя відповів Вітя. - І нехай переможуть найкращі.

Жінки почали сміятися над своїми партнерами і ті не змогли довго тримати маски, почавши голосно реготати один з одного.

Ласкавий вечір опускався на пляж, величне море розповідало відпочиваючим про свої таємниці, а Мирослав, граючи в волейбол зі своєю родиною, відчував, що щасливий... він зміг зібрати життя до купи, знову був впевнений в наступному дні, повернув затишок та спокій у свій дім... радів перемогам сина, стримував сльози щастя, коли прокидався вранці біля Олени і бачив як вона усміхається уві сні... так, саме це і є щастя, саме таким і має бути життя, без них втратився б весь сенс його існування і чоловік дякував всім Силам, які тільки можуть існувати в цьому Всесвіті, що зміг зрозуміти все це і зберегти.
 

Як же ж багато роботи назбиралося після відпустки. Мирослав вже тиждень працював допізна над звітами і статистикою, розробляючи нові проекти. Робота була знайомою і приємною, але насолоджуватися нею не дозволяли обмежені терміни, які примушували працювати на грані можливостей. От і сьогодні певно доведеться затримуватися.

До кабінету зайшов Іван, який вже дозволяв собі приходити без доповіді секретаря.

- Привіт, як справи?, - поцікавився чоловік в друга. – Бачу ти навіть на обід не виходиш ці дні.

- Так все гаразд, просто зашиваюсь, - посміхнувся Мирослав, стомлено потираючи очі.

- Оу, ну гаразд, не буду довго набридати, - кивнувши з розумінням, сказав Ваня. – просто хотів нагадати, що ми вас запрошуємо на наступному тижні в гості, у нас ювілей.

- В кого ювілей?, - здивовано перепитав Мирослав.

- Дідько, ти реально перепрацював, - засміявся товариш брюнета. – День народження нашої сім’ї річниця весілля.

- От же, дійсно, - плеснув себе рукою по лобі Мирослав. – Ми будемо обов’язково.

- В Копенгаген з сім’єю полетиш?, - запитав чоловік, повертаючись до друга вже в дверях.

- Угу, - кивнув Мирослав. – Тобі щось привезти?

- Можеш лепрекона якогось впіймати з горщиком золота, - засміявся чоловік. – Вдалої дороги.

- Ок, дякую, - кивнув Мирослав. – Я тобі фотки скину.

- Ти ж казав, що твій малий зараз відео для соціальних мереж знімає з екстримальним відпочинком?, - вигнув брову чоловік. – От на нього краще посилання ще скинь. Ми з домашніми дивимось зазвичай. Реально цікаво.

- О, ну гаразд, - здивовано кивнув брюнет, який навіть не підозрював, що його Петрик вже має фанатів, а не просто бавиться з відео. – Скажу йому, щоб списався з тобою.

- Домовились, - махнув рукою Іван, причиняючи за собою двері.

Заступник директора з маркетингу знову сів до роботи. Чоловік переглядав папери, які йому принесла Поліна. Сьогодні дійсно потрібно завершити побільше справ, так як завтра на нього чекала подорож до Копенгагену, в якому Вронський відкривав в наступному році ще одну філію своєї компанії.

Мирослав посміхнувся своїм думкам, коли згадав як зраділи Петрик та Олена, коли дізнались, що їдуть з ним. Старий бізнесмен подарував його хлопчику екшен-камеру і вони домовились, що Петро надсилатиме діду відео, адже той просто обожнював холодну красу Данії.

Роздуми брюнета перервав стук в двері і чоловік підняв очі від паперів, щоб наступної миті підірватися з місця, направляючись до свого гостя.

- Данило, як я радий тебе бачити, - обійнявши та привітавши чоловіка, сказав Мирослав. - Вже декілька років не бачились, спілкуємось лише по телефону, хоча я точно знаю, що ти приїздив сюди.

- Так, я теж сумував, - посміхнувся блондин. - Навіть заходив сюди двічі, але ти щоразу був десь зайнятий.

- Так, роботи багато, ми ж знову розширяємось і на ринку з'являються нові послуги від нашої компанії, - кивнув чоловік і показав гостю на крісло. - Сідай, розповідай, як ти.

- Кхм, чудово... ось вирішив познайомити тебе зі своєю дружиною, - лукаво посміхнувся Данило.

- Дружиною? І ти навіть не написав мені про весілля?!, - здивовано запитав Мирослав і завмер, розглядаючи дівчину, яка з'явилася в дверях його кабінету.

- Привіт, - тихо сказала Анжеліка, мило усміхаючись брюнету.

- Ліко... ти..., - Мирослав зробив крок вперед і ю, поглянувши на свого товариша, розсміявся. - Так от хто твоя дружина! Не очікував, це ж так чудово. Ліко, сідай. Каву будете чи може щось міцніше.