27

Різкий звук та дзвін розбитого скла вирвав Мирослава з обіймів Морфея.

В кімнаті було темно і чоловік ледь зорієнтувався де він. Повз нього промайнула тінь і зупинилася біля вікна, відхиливши штору.

- Дідько, машина, - вигукнув Данило і кинувся до дверей.

- Що? Що там?, - намагаючись підвестись, запитав брюнет.

- Автомобіль Вронських вибухнув, - коротко відповів молодий чоловік і вибіг в коридор.

Мирослав здивовано дивився на двері, а в наступну мить почав від’єднувати від себе проводки.

Коли він, перемагаючи біль, опустив ноги з ліжка, до палати забігли лікар з медсестрою. Чоловік почав щось швидко говорити пацієнту французькою, але Мирослав лише відмахнувся від нього, показавши на вікно.

Лікар замовчав, насупивши брови, але потім махнув рукою і підтримав свого пацієнта, допомагаючи підійти чоловіку до вікна.

Світло ліхтарів слабко мерехтіло, програвши протистояння з яскравим полум'ям, яке лилось від автомобіля, яким Мирослав неодноразово їздив містом.

- Ліка, - прошепотів брюнет і схопився рукою за підвіконня. Гострий пронизливий біль обпік долоню чоловіка і він відсапнув її, розглядаючи при яскравому білому сяйві, яке поширилось кімнатою. Шматки битого скла, які лежали на підвіконні, розрізали руку Мирослава в декількох місцях.

Лікар знову почав щось незадоволено говорити брюнету, поки повертав того на ліжко.

- Мені потрібно йти, - чоловік спробував знову встати, але його зупинили.

Медсестра, яка увімкнула світло в палаті, підійшла до пацієнта з бинтом та пляшечкою якогось розчину. Жінка обробила рани, під суворим наглядом лікаря, і вийшла з приміщення.

Через декілька хвилин повернувся Данило.

- Ніхто не постраждав, - з порогу сказав молодий чоловік. - Водію дуже пощастило, так як він вийшов за кавою якраз перед вибухом. А хлопці тут чергують постійно.

- Ліка?, - брюнет з надією поглянув на юнака.

- Її відвезли додому годину тому, - хитнув головою Данило. - Пан Вронський вже в місті і вона має чекати на нього вдома.

- Дивно все це, - Мирослав відкинувся на подушки, розглядаючи стелю. - Навіщо комусь підривати порожнє авто.

- Я думаю, що це такий привіт-попередження від твоїх знайомих, - хмикнув чоловік. - Тому певно буде логічним сидіти тут під охороною і чекати на приїзд шефа.

- Не розумію все одно, якщо вони хотіли нас налякати, то чому..., - почав було Мирослав, але тут задзвонив мобільний.

Брюнет вже почувався краще, тому взяв смартфон здоровою рукою і відповів на виклик.

- Її не має, - занепокоєний голос Вронського в одну мить поставив все на свої місця.

- Ви телефонували на її мобільний?, - нервово запитав Мирослав.

- Ні, всі її речі тут, - відповів йому Едуард. - Я думаю її викрав той покидьок.

- Він не зробить їй нічого поганого, - брюнет спробував заспокоїти багатія.

- Я його вб'ю, - прошипів Вронський. - Занапастити долю моєї дитини, піти проти мене, здійснивши напад на мою людину, а тепер ще й викрасти Анжеліку... цей вилупок навіть не здогадується проти кого пішов.

- Тільки не робіть дурниць, - швидко сказав Мирослав. - Ми її знайдемо. А от життя цього Філіпа не варте вашої свободи. Нехай ними займається поліція.

Запанувала тиша, яку розривало лише голосне сопіння Едуарда.

- Пане Вронський, будь ласка, не примушуйте Анжеліку залишатись наодинці зі своїми проблемами, - тихо сказав чоловік.

- Гаразд, - через декілька хвилин Едуард голосно видихнув і продовжив розмову. - По ситуації вирішимо.

- Я теж хочу на пошуки, - почав було Мирослав.

- Ні, ти ще слабкий, - заперечив Вронський і завершив розмову.

Брюнет подивився на екран мобільного і, сумно зітхнувши, сказав, звертаючись до Данила:

- Анжеліку викрали і Едуард хоче вбити Філіпа. Потрібно цьому завадити і знайти дівчину з її колишнім швидше, ніж це зробить її батько.

- Що ж, тоді давай думати, куди вони могли вивезти пані Анжеліку?, - кивнув Данило.

- Куди, куди, та хіба ж я знаю, я не това..., - брюнет замовк на півслові, розглядаючи шматок простору перед собою. - Звісно ж, як я одразу не згадав.

Мирослав нарешті впіймав за хвіст думку, яка ніяк не хотіла сформуватися у цілісний текст чи картину.

- Що?, - Данило сів на край ліжка, зазираючи в обличчя Мирослава.

- Міст. Вона розповідала, що цей Філіп неодноразово возив її на міст закоханих... я впевнений, що і зараз цей ідіот повіз її туди, щоб відновити спогади про минулі дні, - згадавши нещодавню розмову з дівчиною, сказав брюнет і сів на ліжку.

- Що ж, це варіант, - кивнув Данило. - Зателефонуємо пану Вронському?

- Поїхали самі перевіримо. Ти ж на машині? - запропонував Мирослав. - Що ми втрачаємо? Якщо там нікого не буде, то ми просто зекономимо час Едуарда. Якщо ж вони там, то одразу покличемо його.

- Розумно, - кивнув блондин. - Але я поїду сам. Ти ще занадто слабкий.

- Е ні, я з тобою, - хитнув головою чоловік. - А то я зараз замовлю таксі і ти потім ще й мене шукати будеш.

- От же ж впертий, - скрипнув зубами Данило. - Поїхали. Не можна гаяти час.

Чоловіки вийшли в коридор. Коли чергова медсестра побачила їх вдвох, то одразу ж забила на сполох і викликала лікаря.

- Він говорить, що ти ще слабкий, щоб залишити лікарню, - криво посміхаючись, сказав керівник відділу менеджменту, після того, як лікар видав гнівну тираду, дивлячись Мирославу прямо в очі.

- Скажи йому, що я подам на них до суду за насильне утримання в цьому закладі, - прошипів брюнет. - І годі шкіритися, ти сам сказав, що часу в нас мало. Поїхали.

Данило зітхнув і швидко переклав слова Мирослава чоловіку. Той лише фиркнув і, промовивши декілька слів, відступив з дороги товаришів.

- Що він сказав?, - поцікавився Мирослав, коли вони з блондином дійшли до ліфту.

- Що ти бовдур і сам себе потім будеш лікувати, - посміюючись, відповів Данило.