19

- До тебе буде навідуватись пан Вронський, але ми так швидко повернемося, що ти навіть не засумуєш за мною, - Мирослав потріпав сина по волоссю.

- А до мами?, - Петрик подивився батьку в очі, очікуючи на відповідь.

- І до вашої мами я обов'язково буду заходити, посміхаючись, сказав Едуард.

- Гаразд, - зітхнув хлопчик. - Я розумію, що Анжеліка боїться тепер сама їздити, я теж боюся, а з татом не так страшно.

- Дякую, - Ліка присіла поруч з ліжком Петрика. - А я тобі за це щось з Парижу привезу. Хочеш Ейфелеву вежу в кульці зі справжнім снігом чи можливо якісь французькі ласощі?

- Ні, не потрібно, - хитнув головою хлопчик. - Краще повертайтеся швидше.

- Ми дійсно лише на декілька днів летимо, - Мирослав заспокійливо стиснув руку сина в своїй долоні. - Ти ж в мене дорослий і не будеш плакати, правда? Тим паче, що в тебе такий охоронець є.

- Ти про Медка?, - посміхнувся Петрик. - На нього всі лікарки прибігали подивитись.

- Так, Медок в тебе чудовий, - Ліка погладила великого м'якого ведмедя, що сидів прямо на підлозі, де для нього розстелили поліетиленову плівку. - Навіть в мене такого не було, хоча татко купив мені великих медведиків штук десять.

- Не знаходив я раніше такого великого, - хмикнув Едуард. - Та й не було їх в тебе так багато, тобі завжди лише фарби та олівці цікаві були, а іграшки просто грали роль вдячних глядачів та натурщиків.

- Ну, мені ж з дитинства подобалось малювати, - зашарілася Ліка, поглянувши на Мирослава.

- Так, ти дуже гарно малюєш, - заусміхався Петрик. - Виграй на тій своїй виставці всі призи.

- Обов'язково, - розсміялася Анжеліка. - Правда конкурентів в мене там не буде, але якщо вважати призом придбання гостями моїх робіт, то я спробую вибороти всі нагороди.

- Що ж, ми поїхали, а то скоро літак, - поцілувавши сина в чоло, тихо сказав Мирослав. - Не сумуй.

- А ти в мережі мені повідомлення і фото надсилай, - кивнув батьку хлопчик.

Переговоривши декілька хвилин з лікарем Петрика, брюнет з супутниками покинув будівлю і вони зайняли свої місця в авто.

День був похмурим, навіть трохи прохолодним, як для літнього, і вже починав накрапати дощ.

- Мені теж пишіть повідомлення і фото надсилайте, - поглянувши у вікно, сумно зітхнув Едуард.

- Тату, та годі тобі, все буде добре, - Ліка поклала голову батьку на плече. - Я ж не сама їду, а Мирослав зможе мене захистити, він ж це вже доводив.

- Та знаю я, - відмахнувся чоловік. - Просто хвилююся трохи.

- Ми напишемо, не хвилюйтеся, - брюнет заспокійливо посміхнувся Вронському.
Машина тихо рухалась в сторону аеропорту і всі поринули у свої думки, розглядаючи дощ за вікном.

- Мирослав, я ж забув тобі папери віддати, - раптом сказав Едуард, витягуючи чорну папку зі свого кейса.

- А що це за папери, Ви нічого про них не казали?, - здивовано поглянув на Вронського брюнет, приймаючи з рук чоловіка документи.

- Та я лише вчора розмовляв з нашим представником в Парижі і вирішив направити тебе до них з паперами. Зовсім вилетіло все з голови, стільки роботи останнім часом, - зітхнув Едуард. - Подивишся на виробництво і рекламу, можливо щось підкажеш. Перекладача вони тобі виділять, так що проблем не буде. На першому аркуші в папці адреса та контактні телефони організації та нашого головного представника.

- Емм, гаразд, а на коли зустріч?, - вигнув брову Мирослав.

- Ну, сьогодні п'ятниця, ви прибуваєте після обіду і будете відпочивати, вранці підготовка до виставки, ввечері відкриття, - задумливо сказав Вронський. - А от в неділю все вже спокійніше буде і Ліка зможе побути декілька годин сама, одразу після обіду й поїдеш, поспілкуєшся, подивишся все, повечеряєш з ними, якщо буде потрібно, і назад до Анжеліки повернешся, а в понеділок ви вже будете вдома.

- Гаразд, наче нормальний варіант, - кивнув Мирослав, поглянувши на блондинку, яка відвернулася до вікна. - Анжеліко, все гаразд?

- Я... я б не хотіла..., - дівчина знітилася і перевела погляд з брюнета на свого батька. Помовчавши хвилину вона кивнула. - Так, варіант нормальний.

- От і чудово, а то ж міг взагалі забути про ті папери, - посміхнувся Едуард.
 

Бізнес-клас в літаку відповідав всім нормам, про які міг тільки здогадуватися чоловік. Широкі зручні крісла, ввічливий персонал, їжа та напої високої якості. Вбудовані планшети в кріслах, широкі проходи та детальні звіти від пілотів про політ та положення літака, які надходили на монітори, що розмістилися над кожним місцем, додавали затишку та впевненості в вдалому завершенні цієї подорожі.

Переліт пройшов досить добре. Мирослав спробував почитати, але швидко заснув, а Анжеліка всю дорогу малювала, увімкнувши улюблену музику на телефоні. Дівчина не знімала навушники навіть тоді коли їм принесли обід.

- Ти за всю дорогу не сказала жодного слова. Все гаразд?, - поцікавився Мирослав в дівчини, коли вони сіли в дороге тоноване авто, яке зустріло їх в аеропорту Шарля-де-Голя.

- Та ні, просто емоції якісь дивні сьогодні, не знаю радіти виставці та Парижу, чи плакати, - знизила плечами блондинка.

- Зрозуміло. Це ти перед прем'єрою нервуєш та спогади з минулого пригнічують, - зітхнувши, Мирослав обійняв дівчину, яка одразу ж примостилася у чоловіка на грудях.

- Знаєш, я завжди вважала це місто неймовірно прекрасним та творчим, мріяла поїхати сюди ще з молодших класів, - тихо сказала Анжеліка. - Батьки возили мене до Парижу перед тим, але з першої поїздки я запам'ятала лише велетенський замок та смішного Міккі Мауса.

А от пізніше, коли я була тут по програмі обміну, воно відкрилося мені в усій красі... перше яскраве кохання, аромати квітів та випічки, нічні прогулянки, перший досвід близьких взаємин з чоловіком... Париж став для мене втіленням кохання та свободи. Як же ж я ненавиділа батька за те, що він забрав мене. А потім... через декілька років... потім Париж став містом болю та зради. Я б не поверталася сюди, якби не вигідні умови та репутація галереї, в яку я намагалась потрапити декілька років зі своїми роботами.