Мирослав сидів на веранді, яка виходила в сад. Доріжки освітлювали фігурні металеві ліхтарі, що примостилися біля самої землі, на деяких гілках розлогих дерев мерехтіли світлові кулі, які назбирали за день багато сонячної енергії і тепер ділились нею з оточуючим світом, намагаючись розігнати темряву.
Цвіркуни про щось скреготали тихенько в кронах дерев, вода в каскадному фонтані шепотіла казку на ніч, а чоловік мовчки дивився на далекі зорі, які безтурботно мерехтіли, надсилаючи своє сяйво далекій планеті за тисячі світлових років.
Мирослав обмірковував останні події і знову ж таки не розумів, чому він зараз тут. Син та дружина в лікарні, потрібно було їхати додому, але ні, він повернувся до маєтку Вронських і тепер сидить тут зі склянкою віскі, щоб не спокушатися тілом молодої красуні, яка чекає зараз на нього.
Згадавши про Анжеліку брюнет поморщився, відчуваючи як напружується його тіло. Молода спокусниця й досі притягувала його, хоч Мирослав й сподівався, що їх попередня близькість та голос сумління пригасять ту пристрасть, яка виникла між ними.
- Дідько, що я роблю, про що думаю, - заплющуючи очі, прошепотів чоловік. - Невже я такий слабкий...
Позаду почулися кроки і, розплющивши очі, Мирослав побачив поруч з собою Едуарда, який сідав у сусіднє крісло.
- Що, вже сам з собою говорити почав?, - посміхнувся чоловік. - Важко тобі все це дається, можливо варто відвідати психотерапевта?
- Хм, ні, дякую, поки що відмовлюсь від цієї спокусливої пропозиції, - хмикнув Мирослав.
- Як знаєш, - знизив плечами його співрозмовник, наповнюючи собі склянку. - Після смерті матері Анжеліки я теж думав, що зможу впоратися з усім сам, поки не оговтався одного разу в кімнаті заваленій пляшками, не орієнтуючись який був день тижня, що відбувається на фірмі і де моя дитина... ось тоді я й звернувся до спеціаліста, який допоміг впорядкувати весь хаос в моїй голові і прийняти важкі зміни в житті.
- Мені б таке не завадило, але маю надію, що все ж таки зможу впоратися з цим сам, - відповів Мирослав.
- Що ж, твоє право. Просто пам'ятай, що ми готові допомогти, - кивнув Вронський. - Як сьогоднішня зустріч пройшла?
- Зустріч?, - брюнет здивовано поглянув на батька Анжеліки. - Ви знаєте, що я сьогодні зустрічався з товаришем... але чому Вас це цікавить?
- Ну... Ліка згадала про неї, коли повернулася з галереї, от і запитав, - знизив плечами Едуард.
- Хм, зрозуміло, - примруживши очі, відповів Мирослав. - Дякую, все добре пройшло. Згадували студентські роки. Просто давно не бачились.
- Що ж, нехай так, - покивавши своїм думкам, сказав Вронський. - Ти вирішив щодо поїздки в Європу? Я бачу, що Ліка хвилюється через неї і дуже хотів би, щоб поруч з моєю донькою була людина, яка зможе її підтримати.
- Я ще не думав про це, - хитнув головою Мирослав, знову піднімаючи погляд до зірок. - Але не впевнений, що зараз варто кудись їхати... Петрику тільки зробили операцію, спеціалісти почали спроби по відновленню активних функцій мозку Олени... я їм потрібен.
- Це всього лиш на декілька днів, - махнув рукою Едуард. - Петро вже оговтається після операції і ти побачиш перед від'їздом, що з ним все гаразд. Сама реабілітація проходитиме не один тиждень, тому він ще залишиться в лікарні. Я можу собі дозволити приїздити до нього щодня і надсилати вам фото та звіти про це, якщо ти так сильно хвилюєшся.
- Не знаю, - Мирослав насупився, розуміючи, що Вронський не відступить.
На веранду забіг Лорд і, лизнувши руку господаря, підійшов до брюнета, зазираючи йому в очі. - Привіт, маленький, засумував без нас?
- Ти йому подобаєшся і він тобі довіряє, - тихо сказав Едуард, спостерігаючи за тим, як пес поклав голову Мирославу на коліна, і той почав гладити собаку. - І ми з Лікою довіряємо... я дуже за неї хвилююся, прошу тебе, як батько, який просить за свою дитину. Я вже не в тому віці, щоб знову шукати її по всьому Парижі. Мені важко далася минула подорож і нервів згоріло на десятки років вперед... Мирославе, всього лиш декілька днів... я готовий прийняти Петра та піклуватися про твою дитину, підтримай й ти мою в важкий період.
Брюнет підвівся на ноги і пройшовся вперед, спускаючись на газонну траву, яка росла біля будинку. Чоловік був без шкарпеток, тому добре відчув холод крапель вечірньої роси, яка торкнулася його шкіри. Лорд тихенько підійшов до нього і сів поруч, прихилившись теплим боком до ноги.
Постоявши так декілька хвилин і обміркувавши слова Вронського, Мирослав повернувся в зручне плетене крісло.
- Гаразд, я поїду з Лікою в Париж, - сказав чоловік Едуарду. - Але я все одно вважаю, що серйозні стосунки не для нас з нею.
- А я й не наполягаю на заручинах, - хмикнув Вронський. - Ми домовились, що в тебе є час, щоб сприйняти всі зміни, що відбулися за цей період, якщо ти не починаєш макітрити голову Анжеліці і вона прекрасно розуміє, що ваш роман може бути просто одним з багатьох в її житті.
- Знаєте, мені здається, що вона й сама не впевнена в своїх почуттях... в Ліки пристрасть прокидається дуже швидко, вона захоплюється людьми, їх тілами та душами, як і будь який митець, що бачить прекрасне навколо себе, - поглянувши на Едуарда, сказав Мирослав. - До мене вона відчула жалість, перемішану з дикою провиною, потім вдячність за підтримку і ось цю саму пристрасть, яку знову сплутала з коханням.
- Можливо й так, - кивнув Едуард. - Але ти знаєш мою точку зору щодо цього всього. Донька може так гратися все життя, але я стільки чекати не буду. Та й наш варіант все одно значно кращий, ніж той пройдисвіт, заради якого вона готова була залишити родину та статки.
- Той юнак, з яким вона хотіла втекти подорожувати?, - вигнувши брову, перепитав Мирослав. - Ліка ж сказала, що це було звичайне захоплення і він її зрадив.
- Ніяке то не захоплення було, - відмахнувся Вронський. - Анжеліка познайомилася з ним під час поїздки в Париж за обміном під час навчання. Він наче й не знав, що вона з заможної родини... але я впевнений, що це він їй так говорив, тоді як сам підбирався до грошей.
#9948 в Любовні романи
#3847 в Сучасний любовний роман
#2258 в Жіночий роман
Відредаговано: 05.03.2021