17

- Операція пройшла успішно, - молодий лікар вийшов до Мирослава та Анжеліки, які чекали в коридорі.

Останні дні були досить напруженими через підготовку Петрика до операції. Постійні перевірки, аналізи, розмови з лікарями виснажили не лише дитину, але й дорослих.

- Тату, все гаразд. Петрика прооперували... так, зрозуміла... добре, - поки Мирослав розпитував лікаря про реабілітацію та можливість побачити сина, Ліка зателефонувала батьку.

- Мені сказали, що до Петра ми зможемо потрапити лише завтра. Так що можемо їхати, - брюнет підійшов до Анжеліки. - Ти з батьком говорила?

- Угу, він просив одразу зателефонувати, - кивнула дівчина. - Сказав, що замовив Петрику великого ведмедика, якісь ласощі з історії про шоколадну фабрику, вони її виявляється нещодавно вдвох читали, та повітряні кульки.

- А хіба це все дозволять занести до палати?, - з сумнівом сказав Мирослав.

- Дозволять, тато декілька разів розмовляв з лікарями і про це також запитував. До реанімації, де пацієнти оговтуються від наркозу, звісно ж заносити нічого не можна, а от до звичайної палати, куди завтра переведуть твого сина, дозволять, - посміхнулась Ліка, обережно взявши Мирослава за руку. - Не хвилюйся, вже все гаразд, тепер почнеться реабілітація і Петро скоро бігатиме з Лордом по галявині біля будинку.

- Анжеліко, ми вже про це говорили неодноразово, - похитавши головою, Мирослав вивільнив свої пальці з долоні дівчини. - Поки ніяких стосунків і визначеного майбутнього в нас не має, тому не загадуй що і як буде.

- Так, коханий, я ж не наполягаю, - Ліка знову схопила чоловіка за руку і стисла її сильніше. - Просто не віддам тебе і ти це добре знаєш.

- Знаю, але сподіваюсь, що все якось визначиться і в мене ці розкидані шматки головоломки стануть нарешті однією картиною, яка не буде викликати негативу, - зітхнув чоловік.

- Поїхали додому, - Анжеліка потягнула брюнета на вихід.

- Ліко, я до Олени зараз поїду, а потім на зустріч з друзями, і так відміняв її вже двічі, - похитав головою Мирослав. - Давай я тебе завезу додому.

- Ну, давай тоді в галерею, - кивнула дівчина. - Мені потрібно завершити підготовку картин до транспортування.

- А хіба виставка не восени?, - здивовано поцікавився чоловік.

- Ні, я не хотіла тебе навантажувати своїми проблемами, і так багато всього за ці дні сталося, - хитнула головою Анжеліка. - Позавчора телефонував агент, вони змогли орендувати дві зали в центральній галереї аж до кінця місяця. Ти ж пам'ятаєш, що точні дати нам ніяк не могли назвати, оскільки розклад був дуже щільним аж до наступної весни. Осінь вважалась орієнтовною, так як там були вільні зони по три-чотири дні.

- Ого, так зараз ще багато чого потрібно зробити, ти ж не налаштовувалась так швидко їхати. Коли тобі потрібно бути в Європі?, - вигнувши брову, запитав Мирослав.

- В наступну п'ятницю, відкриття на вихідних, - відповіла Ліка і, уважно поглянувши в очі чоловіку, попросила, - Мирославе... я б хотіла... можливо поїду не я, а ми...

- Тобто? Ти хочеш, щоб я теж полетів з тобою?, - брюнет зупинився біля машини, розглядаючи свою співрозмовницю. - Але навіщо?

- Минулого разу поїздка завершилась не дуже добре, я боюсь, - опустивши очі, прошепотіла Ліка. - Не хочу знову сидіти сама, мені здається, що як тільки я туди приїду, то всі відвернуться від мене і нічого не вийде... що я знову сидітиму на сходинках під дощем і плакатиму, покинута всім світом.

- Ну, дівчинко, ти чого?, - Мирослав підійшов до Анжеліки і обережно торкнувся пальцями її підборіддя, підіймаючи обличчя блондинки до себе. - Все буде гаразд, ти даремно хвилюєшся.

- Мені б було спокійніше з тобою, - Ліка ледь стримувала сльози, розуміючи, що чоловік швидше за все відмовить їй.

- Не плач, - Мирослав м'яко торкнувся солодких губ своєї коханки, обіймаючи її. - Я подумаю, хоча певно з цього нічого не вийде, Петрика тільки прооперували, з Оленою якраз працюють спеціалісти, роботи багато...

- Я розумію, але... можливо ти зможеш, - обійнявши брюнета за торс, тихо сказала Ліка.

- Можливо, - так само тихо відповів чоловік, погладжуючи блондинку по спині. - Але обіцяти нічого не можу. Давай завтра повернемося до цієї розмови.

- Гаразд, - дівчина підняла голову і потягнулася за поцілунком.

Аромат гірських квітів дурманив голову Мирослава, він примружив очі, розчиняючись в палкому солоді жаданих губ, відчуваючи з якою пристрастю його коханка тягнеться до нього, втискаючись в напружене тіло.

- Ліко, поїхали, - чоловік з жалем відсторонився від блондинки і провів великим пальцем по її щоці, витираючи сльози, та губах, які тільки-но цілував. - Все буде добре. Ти на емоціях через виставку та операцію Петра, не спала нормально ці дні. Тобі потрібно відпочити.

- Ні, завези мене в галерею, - хитнула головою Ліка і, слабко посміхаючись, додала, - а в ночі я й сьогодні згодна не спати, якщо ти прийдеш мене заспокоїти... так як зараз.

Мирослав посміхнувся у відповідь і, так нічого й не сказавши, відчинив Анжеліці дверцята свого авто.

 

Дерева тихо шелестіли зеленим листям, намагаючись впіймати теплі промені вечірнього сонця. Десь далеко шуміло галасливе місто, а в маленькому кафе, що примостилось в глибині великого парку, було тихо та затишно.

Мирослав піднявся по старих дерев'яних сходинках і торкнувся рукою до потертих перил, які навіювали на чоловіка теплі спогади з минулого...
 

"- Ти навмисне привіз мене до лісу, щоб спокусити і заховати від людей?, - дзвінкий сміх Олени тонув в білосніжній пелені, яка стіною опускалась з похмурого неба.

- Так, ти мене розсекретила, - Мирослав підхопив дівчину на руки і закружляв з нею поміж старовинних дерев. - Я затягну тебе у своє лігво і буду кохати до самої смерті.

Олена спочатку злякалася, коли її відірвали від землі, і схопилася руками за плечі коханого, але потім знову голосно розсміялася і, розправивши руки, наче крила, відкинула голову назад, намагаючись впіймати ротом сніжинки.