12

Висока будівля лікувального комплексу зустріла їх досить похмуро. В цей сонячний день вона сірою плямою виділялась серед зелені та яскравих фарб оточуючого світу.

В просторому коридорі, за стійкою, сиділа симпатична блондинка, яка щось уважно розглядала на екрані комп'ютера.

- Добрий день. Ми хотіли б побачити лікаря..., - Анжеліка швидко повідомила прізвище лікаря та пацієнтки, розпитуючи при цьому про розміщення Олени, відділення, в якому лежала дружина Мирослава, та години для відвідування пацієнтів.

- Так, можете піднятись на четвертий поверх, - кивнула дівчина з реєстратури, після розмови з лікарем по телефону. - Він на вас чекає.

- Дякуємо, - відповів Мирослав, повертаючись в бік сходів.

- Прошу, - посміхнулася блондинка. - А про відвідування все ж таки краще в лікаря запитайте, так як для всіх реанімаційних палат свої правила встановлюють.

Анжеліка кивнула і, підхопивши Мирослава під руку, повела його до ліфту.

Біля дверей кабінету Ліка прискіпливо глянула на чоловіка, розправила комір його сорочки та витерла слід від помади на шиї коханця, який не помітила в машині.

Просторе світле приміщення зовсім не гармонувало з жвавим низеньким лікарем в окулярах, який щось намагався скласти на поличках, до яких не дотягувався.

Після взаємного привітання, чоловік залишив свої марні спроби, кинувши папку з паперами на стіл, і, кивнувши відвідувачам в бік шкіряних крісел, розмістився на своєму місці.

- Ми хотіли б дізнатися про розміщення та результати огляду вашої пацієнтки..., - Анжеліка одразу ж взяла розмову в свої руки, випереджаючи Мирослава на якусь секунду, так що той лише встиг відкрити рота, щоб задати своє запитання.

- Ну, що я можу вам сказати, - поглянувши на своїх співрозмовників, лікар відкрив одну з папок на столі. - Діагноз не дуже обнадійливий. З такими симптомами хворі довго не живуть, але вона протрималась майже місяць, стан стабільний, тому спробуємо щось зробити.

- Тато сказав, що до вас має приєднатися ще один спеціаліст з Європи, - Ліка уважно поглянула на чоловіка.

- Тато в нас пан Вронський?, - перепитав лікар і, після стверджувального кивка дівчини, продовжив. - Так, завтра прибуває ціла комісія, нас вже попередили. Я вважаю, що це підвищує шанси пацієнтки, але не налаштовуйтесь на позитивний результат. Все ж таки ми звичайні лікарі та науковці, а не чарівники.

- Ми розуміємо, - кивнула Анжеліка.

- Ось я зробив виписку для вас, якщо буде бажання, то консультуйтеся, залучайте ще професійну допомогу, ми не заперечуємо, - лікар передав дівчині декілька аркушів паперу. - Я можу ще щось для вас зробити?

- Так, - тихо сказав Мирослав. - Я хочу побачити дружину. Нам сказали, що є якісь години для відвідування.

- Добре, я вас проведу, - задумливо відповів лікар, уважно глянувши на брюнета, що сидів навпроти нього. - Години дійсно є, але краще щодня в реанімації не сидіти. Принаймні поки ми не визначимось остаточно з системою лікування. Давайте зараз провідаєте її, а потім прийдете через два дні, якраз після консиліуму, тоді я вже конкретніше зможу відповісти на ваше запитання.

- Дякую, - кивнув чоловік, підіймаючись за лікарем з крісла.

- Мені зачекати внизу чи з тобою піти?, - Анжеліка впіймала Мирослава за лікоть і зазирнула йому в очі.

- Внизу… якщо ти не проти, - чоловік відвів погляд, розуміючи, що не хоче йти до палати дружини з коханкою.

- Ок, зрозуміла, - Ліка одразу ж відпустила руку брюнета і вийшла з кабінету.
Дорогою до палати Олени лікар нічого не сказав, лише мовчки видав чоловіку бахіли з халатом і, похитавши головою, біля самих дверей, дав йому свою візитку.

- Телефонуйте мені, коли захочеться прийти до дружини, - зітхнувши, сказав чоловік. - Я знаю такий тип людей як ці Вронські, просто так вони нічого не роблять. Ви, звісно ж, вдячні їм, можливо вони навіть ваші родичі, але це не важливо. Я зрозумів, що для них це просто виконання якогось обов'язку, а у Вас, Мирославе, в очах біль та приречення... тому офіційні звіти я надаватиму їм, як і вимагали замовники, а от з Вами готовий спілкуватися особисто.

- Я... я дуже Вам вдячний, - брюнет здивовано поглянув на свого співрозмовника і побачив на його обличчі розуміння, якого йому так не вистачало останнім часом.

До цього моменту весь медперсонал намагався відсторонити його як зайвий елемент, який заважає працювати, тому це був ковток свіжого повітря в задимленому приміщенні, який наповнили владними розпорядженнями та наказами, ігноруючи всі спроби чоловіка хоч щось вирішити самостійно... та що там вирішити, в нього навіть думку запитувати не хочуть, просто ставлять перед фактом в усіх питаннях, навіть дуже особистих.

Олена лежала в окремій палаті, з євроремонтом, білосніжними простирадлами та апаратурою, якої тут було в декілька разів більше, ніж в попередній лікарні. Медсестра, яка чергувала біля неї, вийшла в коридор, дозволяючи чоловіку побути з дружиною наодинці.

- Привіт, - прошепотів Мирослав, обережно торкаючись до руки дружини. - От я й прийшов... як ти тут?

Пальці Олени були холодними і вона ніяк не прореагувала на присутність чоловіка. Здавалось, що вона спить. Змарніле обличчя було нерухомим, маска перекривала губи, а дихання майже не простежувалось.

- Знаєш, стільки всього сталось за ці дні після аварії..., - Мирослав підсунув стілець до ліжка Олени і, обережно взявши її пальці у свою долоню, почав розповідати найріднішій людині про весь біль та перепони, які з'явились зараз на його шляху.

Мирослав говорив і говорив, згадавши про своє пробудження, нову знайому, стан сина, перебування в лікарні та спроби знайти вихід з усього цього. Про те, що кредит на її лікування йому дати не зможуть, про що дізнався Іван ще в перші дні після аварії, так як у них висить вагома сума на виплату по іпотечному кредиту, про свій відчай через все це. Зустріч з Вронським, прогнози лікарів, ігнорування його всім світом, про свою зраду, переїзд до маєтку багатіїв, на який він наважився заради сина... про те, що Олена єдина людина, яка завжди його підтримувала і розуміла... що вона потрібна йому зараз як ніколи.