11

Приміський елітний квартал дивував своєю різноманітністю та шиком, здавалось, наче дорогі будинки гордовито визирають з-за охайних дерев, спостерігаючи за навколишнім світом, широко відкривши свої вікна-очі. Кожна будівля була своєрідним витвором мистецтва: середньовічні палаци, розумні еко-гіганти, навіть вежа-пагода одна зустрілася...

 Мирослав ніколи не замислювався над тим куди витрачають надлишок коштів багатії і от тепер, під час поїздки на дорогому авто Вронських до лікарні, перед ним відкрився один з таких варіантів реалізації статків, який був своєрідним втіленням дитячих мрій та сміливих фантазій господарів, що реалізувались в побачених чоловіком архітектурних ансамблях.

- Ти такий замислений після розмови з батьком, - Анжеліка провела рукою по грудях Мирослава, поклавши підборіддя йому на плече. - Про що ви говорили? Все гаразд?

- Твій батько сказав, що позитивно ставиться до наших стосунків і не проти, щоб я був його зятем, - хмикнув чоловік, не повертаючи голови в сторону співрозмовниці. - І попередив, щоб я не заглиблював з тобою стосунки, якщо не планую нічого серйозного.

- А ти?, - дівчина обережно повернула Мирослава обличчям до себе, ніжно торкаючись пальцями до його підборіддя.

Чоловік мовчав, розглядаючи обличчя красуні, яка сиділа поруч з ним. Він її кохає? Однозначно - ні. Дівчина для нього перестала бути чужою, він хоче володіти нею, йому подобаються її дотики та аромат, але... дідько, якби він не кохав Олену, то він з нею б не одружувався, вони б не народжували сина і не планували б спільне майбутнє та старість. А зараз... пристрасть, захоплення, закоханість - так, але Ліка для нього не стане втіленням кохання ніколи.

- Мирослав?, - дівчина звузила очі, розуміючи, що чоловік мовчить не просто так.

- Ліко, - брюнет зітхнув і взяв дівчину за руку. - Зрозумій, у мене є родина і моє серце належить іншій. Я розумію, що Олена може не прокинутися взагалі, що наше з Петриком життя зміниться, але зараз ще є надія і я не хочу від них відмовлятися, як і не хочу вводити тебе в оману.

- Хм, он воно як, ти щось таке вже намагався мені сказати, - молода жінка кивнула, опустивши очі додолу. Посидівши декілька хвилин нерухомо, вона явно щось обдумала і знову поглянула на свого коханця. - Знаєш, я тобі ж вже теж сказала, що не відступлюсь просто так. Я впевнена, що твоя дружина вже не заважатиме нам, вибач за прямолінійність.

Намагаєшся мені сказати, що тобі потрібен час, щоб все зважити і визначитися? Гаразд, я тобі його дам, але постійно буду поруч і підтримаю в усьому.

- Я очікував на образи та істерику, - слабка посмішка торкнулася обличчя брюнета.

- А який сенс?, - знизила плечами Анжеліка. - Наші стосунки на стадії зародку і я хочу їх розвинути у щось дійсно велике й міцне, а на криках та непорозумінні нічого побудувати не можна. Я дам тобі час, свою підтримку, гроші, свої дні та ночі, кохання, покору, свої душу та тіло, а що з цим всім робити - вирішувати тобі.

- Ліко, не потрібно, - хитнув головою Мирослав, коли дівчина знову почала гладити його торс і з кожним рухом спускалася все нижче.

- Ти вже перетнув межу дозволеного зі мною, так що в цьому питанні не має сенсу робити крок назад, - промуркотіла на вухо коханцю Ліка, при цьому її дотики ставали все відвертішими.

- Я був у відчаї, мені хотілось хоча б щось контролювати, тому я відкинув проблеми і віддав свою свідомість під владу тваринних інстинктів, - притягуючи дівчину до себе в обійми, відповів Мирослав.

- Ммм, - Анжеліка провела язиком по губах свого співрозмовника і поцілувала його. - Але ти мене все одно хочеш... і зараз також... тому я не відмовлюсь від такого задоволення через твої внутрішні страждання. Не хочеш виглядати жорстоким в очах друзів і відмовишся від офіційних стосунків зі мною, що ж, так і буде, але від мене ти відвернутися не зможеш і я...

Мирослав не дав Анжеліці договорити і, стискаючи її в своїх обіймах, почав цілувати жінку, яку дійсно жадав в цей момент.

В кишені брюнета завібрував телефон.

- Дідько, - важко дихаючи після пристрасних обіймів, чоловік прийняв виклик. - Так, слухаю.

- Привіт, як ти? Вже в столиці?, - поцікавився Іван.

- Так, привіт... кхм... нас вже забрали, - кивнув Мирослав, відволікаючись від розмови через те, що Ліка продовжила свою гру з ніжними дотиками в чутливих зонах.

- Я от подумав, може я заїду сьогодні, пива вип'ємо, поговоримо, - запропонував товариш Мирославу.

- Я... ні, я не вдома... дідько... кхм, - чоловік перехопив руку Анжеліки, суворо поглянувши на неї, але дівчина одразу ж почала гратися язиком з його пальцями та цілувати їх.

- З тобою все гаразд? Де ти зараз?, - голос Івана став напруженим. - Ти якось дивно говориш... наче, хм, наче я невчасно зателефонував.

- В якійсь мірі так, - зітхнув брюнет. - Ми зараз їдемо в лікарню і якраз... трохи були зайняті. Спілкувались.

- Зрозуміло, ти погодився поїхати до тієї дівчини?, - задумливо запитав Іван.

- Так, пан Вронський забезпечив лікування Олени і Петра, ми все обговорили і вирішили, що поки буде краще пожити в них, - відповів Мирослав.

- Вронський, це ж... хм, якщо не однофамілець, а швидше за все ні, так як ти згадував про великі статки тієї дівчини, то я зрозумів про кого ти... так, тепер точно потрібно буде зустрітися, - хмикнув співрозмовник Мирослава. - Я починаю розуміти, що все набагато складніше, ніж я собі уявляв. І мені здається, що тебе, друже мій, вже сміливо можна називати дуже поганими словами, і не було б моєї малої в кімнаті, я б вже навіть сказав якими.

- Можливо ти правий... так... так і є, - зітхнувши, брюнет погодився зі своїм другом, обіймаючи Анжеліку, щоб вона перестала провокувати його хоча б під час телефонної розмови.

- Тааак, от це поворот... гаразд, тоді як звільнишся - зателефонуй і визначимось коли зустрітись, - сказав Іван.

- Ок, домовились, бувай, - Мирослав завершив розмову і серйозно подивився на Ліку.