Через деякий час в двері постукали і молоді люди, які пристрасно цілувалися біля вікна, відсторонилися один від одного. До палати зайшов високий дорого одягнений чоловік з сивим волоссям і гострим поглядом.
- Татку, - Анжеліка кинулась до відвідувача, який одразу ж міцно обійняв її, цілуючи у маківку.
- Пане Вронський?!, - одночасно з Лікою сказав Мирослав і здивовано прослідкував за дівчиною, яка побігла до чоловіка.
- Вітаю. Ви певно Мирослав, - Едуард Вронський підійшов до брюнета і потиснув йому руку. - Моя донька лише про Вас й говорить ці тижні, приємно побачити її захисника на власні очі. Дякую Вам. І... ми знайомі?
- Так... тобто ні, - кивнув, а потім похитав головою Мирослав. - Я Вас знаю, а Ви певно навіть не здогадувались про моє існування.
- Як так?, - вигнув брову співрозмовник брюнета.
- Я на Вас працюю, в відділі економіки, - відповів чоловік.
- Мирослав... Мирослав..., - задумливо потер підборіддя Вронський. - А чи не Ви випадково розробили стратегію переходу на нове обслуговування клієнтів на початку цього року? Вона дала результати і ми отримали більше десяти відсотків прибутку на цьому за останні місяці. Я нещодавно цікавився у керівника відділу тим хто розробляв стратегію, так як це не перше досягнення молодого таланту, і запланував підвищення.
- Що?, - Мирослав розгубився ще більше. - Так, це моя розробка, я ще презентацію для ради директорів готував, але Вас тоді не було.
- Звісно ж не було, - засміявся Едуард. - Я їздив за цим чортеням в Європу, бо вона там зустріла нове кохання і прямо з виставки втекла з ним подорожувати.
- Тату, - дівчина зашарілася і легенько пихнула батька в бік.
- Що тату? А хто потім ревів на сходах театру, де я тебе знайшов, і жалівся на зрадника, який проміняв художницю на балерину, з якою ти його й застукала після вистави?, - вигнувши брову, поцікавився в Ліки батько.
- Я не казала, що кохала його, - хитнула головою Анжеліка. - Це просто молодість і гормони. Здається саме так ти все пояснив тоді.
- Так, саме таке, - поцілувавши доньку в маківку, кивнув Вронський. - Добре, що ти це зрозуміла.
- Я вже досить доросла, щоб відрізнити справжнє кохання від закоханості та звичайної пристрасті, - сказала Анжеліка, поглянувши на Мирослава.
- Хм, добре, якщо так, - Вронський прослідкував за поглядом доньки, похитавши головою. - Що ж, молодь, ви готові їхати? Лікарі якраз оглядають Олену і ми зможемо вирушити додому.
- Так, я до сина, - кивнув брюнет і поглянув на Ліку. - Ти казала, що наше авто відремонтували?
- Угу, все в нормі вже, вчора з салону телефонували, можемо забирати, - відповіла дівчина.
- Е, ні, ви поїдете зі мною, - похитав головою Вронський. - Мирослав з сином сядуть за водієм, а ми позаду. Що я даремно позашляховик сьогодні взяв.
- А наші машини?, - здивовано глянула на батька Ліка.
- Відтранспортують на стоянку, - відмахнувся Едуард. - Давай номер того салону, я домовлюся.
Переговоривши з авторемонтною майстернею, Вронський обійняв доньку і вони всі разом пішли до Петрика.
- Вітаю, юначе, я тато Ліки, - привітався з Петром чоловік, простягнувши йому руку.
- Вітаю, - хлопчик серйозно кивнув і потиснув руку незнайомцю і, посміхнувшись, додав, - а я знаю, мені Ліка ваші з Лордом фото показувала.
- О, так ти й Лорда вже бачив, - засміявся Вронський. - Тоді вам з ним точно потрібно познайомитися. Ми швидко поставимо тебе на ноги і будеш з нашим улюбленцем в фрізбі грати, коли ми пікнік влаштуємо. Хочеш?
- Так, звісно, - очі Петрика заблищали. - Я завжди мріяв про собаку, але батьки забороняли, так як вони постійно на роботах, а я ще малий, щоб вигулювати самостійно пса. Але я в цьому році йду до школи, тому мені можна довірити Лорда, це я Вам точно кажу.
- От і чудово, - кивнув Едуард, потріпавши хлопця по волоссю. - Гарна зачіска, порадиш перукаря?
- Це Ліка мене стригла, - поглядаючи на дівчину, сказав Петро. - Вона талановита, про таких піклуватись потрібно, щоб музу не відлякувати, інакше шедеврів не буде, так тато каже і я так думаю.
- Справді?, - Вронський уважно поглянув на Мирослава і перевів погляд на доньку. - Так, дійсно, вона в нас дуже талановита. Твій татко правий.
- Що ж, ти готовий їхати?, - Анжеліка, яка вже не знала куди дітися від серйозних та задумливих поглядів батька, підійшла до Петрика.
- Угу, - кивнув хлопчик. - А мама так і не прокинулася? Як вона з нами поїде?
- Маму повезуть в спеціалізованому авто, під наглядом декількох лікарів, - заспокоїв Петра Вронський. - Вона буде в лікарні, неподалік від нашого будинку, тому ти зможеш її провідувати, коли ми заберемо тебе з реабілітаційного центру.
- Еммм, вибачте, - Мирослав розгублено подивився на чоловіка. - Але в нас є квартира...
- Ти хочеш допомогти сину?, - серйозно глянув на нього Едуард.
- Так, - брюнет кивнув, примруживши очі.
- У нас багато місця, я можу дозволити виділити кімнату для тренажерів та реабілітологів-тренерів, які будуть займатися з хлопчиком після операції. Крім того у нас є басейн і прислуга з медичною освітою. Які ще будуть запитання?
- Так, Ви праві, вибачте, - Мирослав схилив голову, визнаючи правоту свого співрозмовника.
- Що справжнісінький басейн, прямо в будинку?, - недовірливо запитав Петро. - Прямо як в готелі?
- Кращий ніж в готелі, сам побачиш, - Едуард з посмішкою повернувся до хлопчика і почав розповідати про басейн та сауну, які вони обов'язково відвідають після одужання Петра.
Мирослав дивився на щасливе обличчя сина і нагадував собі про те, що вирішив приймати всі подарунки долі, щоб допомогти своїй родині. Але руки мимоволі стискалися у кулаки, через необхідність визнавати свою слабкість перед багатими та могутніми покровителями.
- Все буде гаразд, - прошепотіла Анжеліка, ніжно торкаючись до його стиснутих пальців. - Ти нікому нічого не винен, я поруч. Зробимо так як ти вирішиш.
#9948 в Любовні романи
#3847 в Сучасний любовний роман
#2258 в Жіночий роман
Відредаговано: 05.03.2021