5

- Мирослав, Вам потрібно поїсти, - Анжеліка незадоволено дивилась на тацю з легким супом, до якого так і не доторкнувся чоловік.

- Коли я зможу побачити сина?, - брюнет примружив блакитні очі, вглядаючись в обличчя співрозмовниці. - Лікар сказав, що я скоро зможу вставати, а вже декілька днів пройшло. І чому взагалі ми не в одній палаті? Він неповнолітній!

- Я запитувала про це, вони сказали, що Вам потрібний відпочинок та сили для відновлення. Тому необхідно їсти, - відповіла жінка, кивнувши в сторону таці. – А біля Петра постійно чергує дитячий лікар, якого надіслали з реабілітаційного центру, де мій батько домовився про операцію для хлопчика.

- Ми ж домовились перейти на ти, - сказав Мирослав, опираючись на подушки. – Анжеліко, моя дитина має бути біля мене, ти на себе намагаєшся звалити тягар, який не повинна нести. Припустимо, що перебування Петрика в сусідній палаті можливе, якщо він під постійним наглядом, але це мусив вирішувати його батько, а не чужа жінка…

Гаразд, не нервуй, а то знову он сльози в очах заблищали… я просто хочу його бачити і вже сам б пішов туди, але минулого разу, коли я спробував від'єднати ці проводки та крапельниці, тут такий галас почався, що страшно згадувати.

- Ну, їм ж сигнали надходять з палат, коли датчики перестають фіксувати показники життєдіяльності пацієнтів, - знизила плечами дівчина. - Мирослав, я тебе прошу, поїж.

- Добре, вмовила, - чоловік зітхнув і потягнувся до супу. - Але запитай, будь-ласка, ще раз про те, коли я зможу від'єднатися від цього повідка.

- Домовились, - ніжна посмішка торкнулася губ Ліки і вона сіла поруч з чоловіком, допомагаючи йому накрити груди рушничком. - Якщо будеш гарно їсти і не втікатимеш з палати, то сьогодні-завтра тобі дозволять встати.

Мирослав без апетиту почав їсти. Хоча живіт вправно сигналізував про голод, мозок категорично не сприймав цю необхідність як основну.

Двері відчинилися і до палати зайшла медсестра, якої Мирослав ще не бачив.

- Так, голубки, час змінити крапельницю і уколи нашому хворому дати, - прогунділа жінка.

- Ой, так, - Ліка зашарілася і вискочила з палати.

- Хм, ваша дружина уколів боїться чи сором'язлива така?, - задумливо поцікавилась медсестра, простеживши за дівчиною.

- Вона не моя дружина, - насупивши брови, заперечив Мирослав.

- Ну, кохана значить, хіба це важливо?, - знизила плечами жінка. - Головне, що піклується про Вас, он з якою ніжністю дивилася як Ви обідали і крутиться тут з самого ранку.

- Це через відчуття провини, - хитнувши головою, сказав чоловік. - Вона в нас врізалась на своєму авто і я з родиною тепер в лікарні. Син не може ходити, дружина в комі...

- Ой, вибачте, я навіть не здогадувалась, тільки на зміну після відпустки вийшла і встигла лише забрати призначення для пацієнтів зі свого крила, та й одразу ж пішла розносити пігулки і уколи робити, - зніяковіла жінка, опустивши очі додолу.

- Ви не знали, що ж тепер, - відмахнувся Мирослав. - Ви не могли б забрати цю тацю, я вже не голодний.

- Так, звісно, одразу ж і уколи зробимо, - закивала медсестра, радіючи, що пацієнт сам змінив тему розмови.

Через певний час до палати повернулася Анжеліка з лікарем.

- Мені тут ця молода панянка проходу не дає, вимагає, щоб я Вам дозволив побачити сина, - посміхаючись, сказав лікар, починаючи огляд Мирослава. - Що ж, думаю, що після крапельниці Ви можете відвідати його. Але з лікарні я Вас виписувати не буду, потрібно ще декілька днів прослідкувати за відновленням руки та функціями селезінки, яку вам пошкодило під час удару.

- Так, звісно, дякую, - брюнет кивнув і перевів погляд на Ліку, яка виглядала з-за плеча лікаря.

- Що ж, тоді я зараз пришлю медбрата з візком і Вас відвезуть до сина, - лікар перевірив крапельницю і вийшов з палати.

- Дякую, для мене дійсно дуже важливо побачити їх, - сказав Мирослав дівчині, яка сіла на стілець біля ліжка.

- Я розумію, - кивнула Ліка, вглядаючись в очі брюнета, який їй вже декілька днів снився щоночі. - Я розмовляла сьогодні з батьком, нас скоро заберуть додому. Для твоїх дружини та сина все готове.

- Добре, дякую, - кивнув Мирослав і здивовано опустив очі на пальці Анжеліки, якими вона майже невагомо торкнулася його руки.

- Все буде гаразд, ми їм допоможемо, головне вірити, - прошепотіла дівчина.

- Я хочу вірити, - так само тихо відповів чоловік. - Просто дуже страшно, що ці сподівання можуть виявитися даремними.

- Ні, ні, все нормалізується, - Анжеліка підвелася і пройшлась по кімнаті.

- Як твоя нога?, - розглядаючи струнку фігуру Ліки, поцікавився Мирослав.

- Вже краще, - відмахнулася дівчина. - В мене ж не машина, а броньований транспортний засіб. Тато завжди дуже хвилювався про мою безпеку, от і подарував це авто. Як виявилось він був правий, так як я бездарний водій.

- Ну, хвилюватися про свою дитину - це нормально, - з розумінням сказав брюнет. - Це я йолоп, не зупинився коли моя родина була без пасків безпеки.

- Мирослав, не картай себе, - сумно сказала Анжеліка. - Ми не можемо змінити того, що сталося, але зробимо все, щоб виправити наслідки.

- Так, ти права, але від цього не легше, - похитав головою Мирослав.

До кімнати зайшов дужий молодик в блакитній уніформі.

- Готові?, - чоловік підштовхнув до ліжка візок і підійшов до Мирослава.

- Так, звісно, - пацієнт закивав, спостерігаючи за тим, як медбрат вимикає апаратуру, до якої він був під'єднаний.

Через деякий час Мирослава завезли до палати Петрика, яка, як виявилось, знаходилась досить близько від його власної. Дитячий лікар з реабілітаційного центру, про якого розповідала Ліка, сидів біля вікна і читав хлопчику якусь книгу.

- Тату!, - блідий Петрик дивився на свого батька великими блакитними очима. - Я так скучив. Хотів побачити вас з мамою, але ходити не можу. Мене не відпускають.