4

Наступного разу Мирослав прокинувся ввечері, в кімнаті панували сутінки і він довго не міг визначити де зараз знаходиться. Розмірений писк електроніки, який розривав тишу, нагадав брюнету про всі останні події, серед яких аварія виділялась хаотичною страшною плямою, що ніяк не хотіла складатися в логічний ланцюг спогадів, чоловік намагався систематизувати все це, але поки що виходило не дуже вдало.

- Я в лікарні, - прошепотів Мирослав, знову заплющуючи очі.

Через мить чоловік розплющив очі і сіпнувся, намагаючись підвестись, але страшний біль пронизував кожну клітину його тіла. Він згадав, що ще не бачив сина, дружину, що хотів поговорити з лікарем, зателефонувати товаришу, щоб той повідомив на роботі про аварію.

- Мене ж наче не всього переламало, чому все так болить, - Мирослав здивовано поглянув на свої руки, до яких тягнулись проводки та трубки. – На біса мені це все, якщо я вже в нормі. Наче на повідець посадили…

Брюнет почав знімати з себе присоски датчиків та витягнув голку крапельниці з руки, намагаючись сісти на ліжку.

Апаратура почала дивно миготіти і голосно пищати, чоловік скривився від неприємного звуку і перевів погляд на двері, за якими чітко почув голоси людей та тупотіння.

- Підготуйте шприц…, - худорлявий високий чоловік першим забіг до палати і зупинився, коли побачив здивований погляд свого пацієнта, що намагався встати з ліжка. За лікарем крутилось декілька чоловік з медичного персоналу, які чергували цього дня.

- Я щось не те зробив, - пробубонів Мирослав, розуміючи, що така реакція у медиків почалась через те, що він від’єднав ті кляті датчики від свого тіла.

- Не те, - кивнув лікар, насупивши брови. – Навіщо Ви чіпаєте апаратуру та крапельниці?

- Я хотів підвестися, мені потрібно побачити мою родину, - відкинувшись на подушки, сказав Мирослав. – Я вже нормально себе почуваю.

- Угу, по Вас видно, - кивнув лікар, спостерігаючи за тим як медсестра приєднує всі відключені елементи назад. – Пане Мирослав, лікар тут я і лише мені відомо коли Вам вже можна вставати, а коли потрібно проходити курс відновлення після операції. Мінімум два-три дні ще доведеться побути прикутим до ліжка, а потім відвідаєте сина.

- Це довго… чи можна його перевезти до мене в палату, чи мене до нього?, - з благанням в погляді брюнет поглянув на чоловіка, який незадоволено дивився на нього.

- Поки що ні, - хитнув головою співрозмовник Мирослава. – Біля хлопчика чергують, з ним щодня спілкується психолог, він вже не запитує щохвилини про вас з дружиною, майже не плаче, а Вам потрібен відпочинок.

Почувши слова лікаря Мирослав відчув як в грудях все стискається і йому бракує повітря… його дитина залишилась одна на ці дні, поки вони з дружиною були не при свідомості, це ж такий стрес, навколо чужі люди, ще й ноги не слухаються.

- Я йому потрібен, - тихо сказав Мирослав, заглядаючи лікарю в очі.

- Так, але не зараз, - хитнув головою чоловік. – Він постраждав найменше з вас трьох, пощастило, що на задньому сидінні були розкидані подушки та покривала, вони захистили його тіло від скла та серйозних ушкоджень.

- Він не може ходити, хіба це краща ситуація, ніж у мене?, - здивовано вигнув брову Мирослав.

- Так, - кивнув лікар. – У вас струс мозку, пошкодження селезінки, переломи по всьому тілу… а у хлопчика від сильного удару замкнуло нервові закінчення, які можна відновити, сподіваюсь, що без хірургічного втручання, але про це ви дізнаєтесь лише після повноцінної діагностики в спеціалізованому закладі.

- Добре, я Вас зрозумів, - кивнув Мирослав. – Сподіваюсь, що я швидко стану на ноги і зможу побачити свою родину.

- Так, як я вже сказав, через декілька днів, а зараз відпочивайте - відповів лікар і вийшов з палати, разом з іншими медиками.

Полежавши декілька хвилин нерухомо, Мирослав дотягнувся до телефону на тумбі і знайшов номер мобільного Івана, свого близького друга, з яким вони товаришували ще з університету і зараз працювали на одній фірмі.

- Привіт, - Мирослав привітався ледь хриплим голосом і прокашлявся, щоб чіткіше говорити.

- О, привіт, що це ти кашляєш, невже Золотий берег не такий теплий, як про нього говорять, і ти застудився?, - зі сміхом в голосі, поцікавився чоловік.

- Вань, ми в лікарні, - відповів йому Мирослав. – Олена в комі, я після операції, у Петрика ноги пошкодило…

- Стоп-стоп-стоп! Що за… що сталося?!, - шоковано поцікавився Іван.

- Ми потрапили в аварію, навіть до кордону доїхати не встигли, - зітхнувши, відповів Мирослав.

- Дідько, трясця, та це ж… не знаю навіть, що ще можна сказати, - голос Івана був напруженим та стурбованим. – Де ви? Я зараз виїду.

- Ні, Вань, не потрібно поки, якщо що я зателефоную, - хитнувши головою, відповів брюнет. – В тебе родина, а ми тут мінімум на декілька тижнів застрягли, якщо я все вірно зрозумів.

- О, он воно як, - хмикнув товариш Мирослава.

- Так, Вань, так і є, - знову важко зітхнув чоловік. – У мене до тебе буде прохання, необхідно, щоб ти повідомив на роботі про мій лікарняний та про аварію. Ще зателефонуй подрузі Олени, з якою вона працює, пам’ятаєш та руда носата тітка, що з нами на Різдво до кінотеатру ходила? Щоб вона на роботі теж попередила.

- Ага, в мене є її номер, ми в неї кошеня брали для малої, - відповів Іван. – Я зрозумів.

- Дякую, - Мирослав трохи заспокоївся, відчувши, що щось почав вирішувати.

- Слав, в мене ще таке питання, - Ваня не поспішав класти слухавку. – В тебе гроші є? Може щось перерахувати на медикаменти хоча б?

- Та ні, на загальне лікування вистачить, та й з страховою певно лікарі вже зв’язались, - відповів Мирослав. – Я завтра розпитаю детальніше, мені все одно вставати поки забороняють, а потім зателефоную і розповім тобі.

- Ок, якщо що я одразу приїду, - запевнив чоловіка друг. – І зателефонуй ще завтра в туристичну фірму, через яку ти замовляв відпочинок, вони мають повернути кошти, якщо не всі, то як мінімум за готель і екскурсії.