2

- А в цьому регіоні дуже популярне льонарство, - Мирослав хитнув головою в сторону поля, вздовж якого вони їхали.

День видався досить погожим, сонце світило з самого ранку, обіцяючи гарну погоду, але після обіду з півночі почали насуватись хмари, натякаючи на дощ.

- Лонярство?, - Петрик крутився на задньому сидінні, визираючи у вікно.

- Так, льонарство, - кивнув чоловік. - Вирощування льону стало досить популярним у нашій країні, ці квіти поширились з південного узбережжя і зараз активно використовуються.

- А для чого? З них хіба гарні букети виходять?, - задумливо запитав хлопчик, розглядаючи блакитні цятки, які миготіли за вікном.

- Його використовують в промисловості, - відповів йому батько. - Ці рослинки йдуть на матеріал для одягу, простирадл, канатів, шнурків, взуття, його навіть для виготовлення деяких будівельних матеріалів беруть.

- Квіти для будівництва?, - здивовано поглянув на батька Петрик. - Вони ж тендітні зовсім, хіба з таких можна побудувати щось?

- Ні, синку, - розсміявся Мирослав. - З відходів, які залишаються після переробки льону, роблять тепло- та звукоізоляцію, різноманітні технічні матеріали.

- Тепло-ізо-ля-цію, - смакуючи нове слово, повторив хлопчик. - Це як?

- Ну, коли обмежують доступ тепла чи холоду, ізолюють його, - подумавши, пояснив Мирослав.

- Хм, тобто через льон в будинках холодно?, - зробив свій висновок Петрик.

- Навпаки, - Олена також розсміялася. - Він допомагає втримати тепло в будинку, щоб воно не втекло на вулицю, не пускає мороз та зайві звуки до кімнати. Через це в таких будинках тепло та затишно.

- Ага, зрозуміло, - закивав хлопчик. - Корисні квітки. Цікаво як з них матеріали ті роблять.

- Ну, ми через місто будемо їхати, а за ним наче льонозавод якийсь є, - задумливо відповів Мирослав. - Можемо поцікавитись чи проводять вони екскурсії. Або вже як назад їхати будемо...

- О, а ми в місті зупинятись будемо?, - Петрик знову почав заглядати на батьків, висунувшись вперед.

- Синку, сядь і пристебни пасок, так їздити небезпечно, - незадоволено сказала Олена. - А в місті ми зупинимось, щоб купити піци та мінералки. Ти ще щось хотів?

- Так, морозива, - радісно закивав хлопчик і з сумом додав, - мам, я не можу пасок цей закріпити. Відкріпити зміг, а назад ніяк.

- Зараз, секунду, - Олена відстібнула свій пасок безпеки і повернулась до сина, намагаючись дотягнутись до кріплень. - Ось так, сиди спокійно.

Жінка повернулась на місце і увімкнула музику, одразу ж починаючи тихо підспівувати.

Рівні охайні поля, невеличкі фермерські будиночки та лісосмуги змінила скромна архітектура передмістя. Особисті подвір’я змінювали невеликі забудови багатоквартирних будинків, серед старовинних скверів та парків яскравими штучними плямами виділялись супермаркети та магазини, відреставровані пам’ятки минулого, повз які проїхала родина, втратили свою особливість і були схожими на розфарбоване обличчя дуже старої модниці, яка намагається зловити час, що невпинно втікає крізь пальці, за хвіст.

Місто зустріло сім’ю майже порожніми вуличками та важким передгрозовим повітрям.

- Жах як парить, - Олена вийшла з машини, озираючись навкруги. - Щось тут людей мало.

- Так робочий день, - знизив плечами Мирослав. - Ходімо швидше до магазину, щоб встигнути до грози доїхати до кордону. Певно відвідини заводу на зворотну дорогу залишимо.

- Я не проти, - сказав Петрик, взявши батька за руку. - Мені морозива більше хочеться.

Олена розсміялася і вони пішли до супермаркету, біля якого якраз припаркувались.

Петрик довго обирав морозиво, піцу почали готувати при замовниках, так як останню якраз забрали на обідній перерві інші клієнти, тому Олена спокійно пішла переглядати креми для засмаги, згадавши, що поклала до косметички лише дитячий засіб, акцентуючи під час зборів увагу на речах та медикаментах для дитини.

Закупи зайняли більше часу, ніж на це розраховував Мирослав. Коли вони покинули місто хмари вже нависали над головою.

- Ми обганяємо грозу?, - поцікавився Петрик в батька, визираючи на чорні хмари за вікном.

- Сподіваюсь, що так, - кивнув чоловік.

- Ого, дивіться, вітряк, - хлопчик доїв морозиво і, відкріпивши ремінь безпеки, припав до вікна. - Здоровезний такий і крутиться... класно!

За вікном, прямо посеред поля, височів цілий ряд старовинних дерев’яних вітряків, які активно розмахували своїми крилами, які наче вітрила ловили сильні пориви вітру, що гнав грозу та важкі чорні хмари за машиною.

- Синку, ти знову без паска сидиш?, - незадоволено насупив брови Мирослав.

- Так незручно ж, - відмахнувся хлопчик, намагаючись сфотографувати вітряк на телефон.

- Пристебнись, - Олена занепокоєно поглянула на сина, так як вони спускались вниз по сільській дорозі, яку можна було б сміливо назвати серпантином. Ще й дощ почав накрапати.

Після декількох хвилин боротьби з паском безпеки, Петрик зітхнув і визнав свою поразку.

- Мам, допоможи знову, він не хоче закриватись, - хлопчик з очікуванням подивився на матір.

- Ох, дзиґа ти наша, - похитала головою Олена і, відстібнувши свій ремінь безпеки, повернулася до сина, намагаючись дотягнутися до кріплення його паска.

Чорні хмари вже повністю заполонили небо і гроза таки наздогнала автомобіль. За декілька хвилин почалася сильна злива.

- Може я краще зупинюсь і ти нормально зможеш все зробити?, - з тривогою в голосі запитав Мирослав, позираючи на потуги дружини.

- Та ні, там такий дощ, та й я вже дотягнулася..., - Олена не встигла договорити.

Зі сторони пасажирського сидіння в їх авто щось врізалось. Мирослав не бачив бічну дорогу через те, що Олена перекривала йому всю праву сторону. Ще й стіна дощу розмивала картину за вікном досить сильно.

Все сталось дуже швидко. В одну мить розмірений рух автомобіля припинився і почався справжній хаос.