Розділ 24. Розплата за зраду

Емілія

Їхали ми недовго, хвилин п'ять, навряд чи більше. Ліам допоміг мені вийти з машини і, взявши під руку, кудись повів, спочатку дорогою, а потім сходами. Нарешті ми зупинилися. Я почула, як Ліам відчиняє двері. Виходить, ми вже на місці. Але чому він не знімає пов'язки з моїх очей?

— Проходь, — Ліам трохи підштовхнув мене в спину і я зробила пару кроків вперед з витягнутими перед собою руками.

Двері зачинилися. Клацнув вимикач. Ліам підійшов до мене ззаду дуже близько і розв'язав нарешті пов'язку. Я розплющила очі, але тут же заплющила їх: нехай світло в передпокої не було надто яскравим, мені все одно неприємно різало очі. Я з хвилину звикала до світла, Ліам просто стояв ззаду і мовчав, його руки лежали на моїх плечах. Мені одночасно хотілося їх скинути і притиснутися спиною до тіла Ліама. Я обрала друге.

— Я так втомилася від цієї боротьби… — я була чесна з Ліамом. Мені справді набридли ці ігри, битви, спроби чогось досягти. Хотілося тиші та спокою.

— Я тебе розумію, Міллі. Знімай куртку і підемо на кухню, я тобі зроблю чай. Можеш не роззуватися, там все одно брудно.

Я дозволила Ліаму допомогти мені зняти куртку і посадити на пошарпаний диван біля дальньої стіни кухні. Втома, як фізична, так і моральна, зробили мене слабкою і мені хотілося проявів турботи навіть від такої людини, як Ліам.

— У мене тільки чорний чай, — Ліам покопався в шафі і дістав упаковку з чаєм, а слідом за нею і пачку з печивом. — І печиво.

— Годиться, — кивнула я.

Поки Ліам робив нам чай, я окинула поглядом кухню. Перекошені шафки і тумбочки з темного дерева, покрита шаром старого жиру плита, холодильник, обідній стіл з парою табуретів, біля столу диван, на який мене посадили, і важкі штори червоно-коричневого забарвлення, що закривали вид з вікна. Кухня не була схожа на звичні мені прогресистські квартири: занадто багато бруду і запустіння.

— Не думала, що ти живеш на околиці.

— Мабуть, не було сенсу зав'язувати тобі очі, — Ліам хмикнув. — Ти легко орієнтуєшся у просторі.

— Звичайна логіка, — я знизала плечима. — Ми знаходились у барі на околиці, їхали недовго і всередині все виглядає так, як за межами міст. Тільки я думала, що ти живеш у якомусь затишному будиночку в елітному районі.

— Я й жив, поки ти не здала наш план своєму Монтані. А це моя стара квартирка. Я тут ховаюся, коли щось трапляється.

— Ну, вибач, — я намагалася бути милою. — Я справді не хотіла, щоб так сталося. А що то за дівчина у барі була?

Я вважала, що буде дивно, якщо я не поцікавлюся про Мойру. Та й мені хотілося знати прямо зараз, звідки вони знайомі, а не чекати завтрашніх пояснень Мойри.

— Дівчина? — Ліам пирхнув. — Мойра на 7 років старша від мене. Вона вже давно не дівчина. Зустрічалися ми з нею колись, ще до того, як я у Форт-Стоун потрапив.

— А де ж ти жив раніше?

— Там же, де й решта всіх простих людей: на просторах Руїн.

— У якійсь громаді чи сам по собі?

— По-всякому.

Ліаму явно були не до душі мої розпитування про його минуле, тому я більше не питала.

— Ось твій чай, — Ліам поставив переді мною велику чашку і відкрив пачку з печивом. У свою чашку він додав трохи коньяку. — Тобі таке не пропоную.

Я кивнула і подула на чай, бажаючи його якнайшвидше остудити. Розмова щось не клеїлася, але говорити треба було, адже в мене не так вже й багато часу в запасі.

— Ти справді можеш знайти, де капсула з моєю мамою?

— Можу, але це триватиме близько години.

Погано. Я можу не встигнути отримати інформацію, якщо Майлз увірветься раніше.

— А чому так довго?

— Тому що потрібен час, щоби замісти сліди. Якщо влізти в базу безпосередньо, то моє місцезнаходження вичислять і мені кришка.

— Тоді давай почнемо? — запропонувала я.

— Ти кудись поспішаєш?

— Я сказала подрузі, що в мене зустріч і попросила, якщо не повернуся до комендантської години, щоб вона била на сполох. Я ж мала перестрахуватися? Не хвилюйся, я не сказала куди і з ким іду.

— Зараз майже 10-а вечора. До 1 ночі в будь-якому разі встигнемо.

— Просто давай не будемо тягти, — я хотіла почати якнайшвидше і ледве стримувала хвилювання. Не можна, щоб Ліам зрозумів, що я обманюю його.

— Значить, ти згодна залишитися зі мною?

— А ти згоден виховувати чужу дитину?

— Забезпечувати згоден, а вихованням займатимешся сама. Я досить байдужий до дітей. Мені якось все одно, мій він чи чужий.

Ліам зовсім не вмів умовляти. Якби все було насправді, я б не повелася. Але щось у його тоні насторожило мене: він говорив із сумом, навіть із деяким болем, хоча хотів здаватися байдужим.

— А якби Камілла захотіла дітей, тобі б так само було начхати?

— Не чіпай Каміллу!! — Ліам зовсім несподівано для мене з такою силою стукнув кулаком по столу, що чай розплескався з чашок.

Ліам вискочив з-за столу, з гуркотом перекинувши табурет. Він заметався по кухні, як поранений звір, ударив кулаком по одній із шафок, ледь не відваливши дверцята, штовхнув ногою холодильник. Схоже, я потрапила пальцем у його хвору рану. Потрібно заспокоїти його. Я піднялася з дивана і підійшла до нього, взяла руку.

— Пробач, я не хотіла тебе зачепити. Заспокойся, Ліаме, присядь поряд зі мною і розкажи, що сталося. Якщо ми зібралися бути разом, то між нами не повинно бути таємниць.

Я потягла Ліама у бік дивана і він слухняно сів поруч. Зробивши кілька великих ковтків свого алкогольного чаю, він почав говорити.

— Я нікому цього не розповідав, але, мабуть, ти маєш право знати. Камілла була вагітна. Минуло близько місяця з того дня, як вона мені повідомила, коли нам треба було йти на мітинг. Я не хотів, щоб вона йшла, але Камілла запевнила мене, що переживати нема про що. Вона дуже хотіла взяти участь. Вона так горіла нашими ідеями. Але... Та куля перекреслила наше щастя. Ми не планували дитину, але ми її хотіли. Тільки Камілли більш немає, як і нашої дитини, і до інших дітей я завжди буду байдужим. Ось і все, що сталося, Міллі.