Розділ 20. На роздоріжжі

Емілія

Я знала, що не зможу вбити Майлза і, думаю, він теж про це знав, проте мої погрози подіяли і нарада відбулася. Як завжди всі довго сперечалися, але в результаті дійшли того рішення, якого я так довго чекала: майже всім дітям розкажуть про їхнє походження і нададуть право обирати, з ким їм далі жити. Винятком стали лише діти, чиї справжні батьки загинули. Розповідати їм усю правду чи ні — залишать на розгляд прийомних батьків. Тут я наполягати не стала. Навіщо руйнувати сім'ї, якщо альтернативи немає?

— Ви задоволені рішенням, Еміліє? — Майлз підійшов до мене, коли нарада закінчилася і ми залишилися самі. — Більше погрожувати не будете?

— Задоволена, — я грайливо посміхнулася. — А щодо погроз — подивимося на вашу поведінку.

— Ви ж не зможете мене вбити, — тепла посмішка змінила суворе обличчя Майлза.

— А ви розізліть мене і дізнаєтесь, наскільки страшною може бути жінка в гніві.

Майлз засміявся. Мені ж було не до сміху. Іноді мені справді хотілося стукнути Майлза чимось важким.

— Постараюсь не злити. Гарного вечора, Еміліє!

Робочий день вже скінчився і Майлз збирався йти, але в мене до нього було ще одне питання.

— Майлзе, стривайте!..

— Ви щось хотіли, Еміліє?

Я зам'ялася в нерішучості. Я хотіла попросити його про найважливіше, але боялася, що він мені відмовить і тоді мої останні теплі почуття до нього розіб'ються на дрібні уламки, які вже не склеїш. То буде межа. А я її не хотіла. Але мені так треба було, щоб він мені допоміг.

— Послухайте, Майлзе… Мені дуже потрібно, щоб ви повернули мені маму…

— З вашою мамою все гаразд, Еміліє, вона ще має час. Вона вас не забуде.

Майлз неправильно мене зрозумів. Він вирішив, що я боюся, щоб термін перебування мами в ілюзії не перевалив за 15 років і вона не забула мене і своє життя до війни безповоротно. Мені ж просто була потрібна підтримка мами з моєю вагітністю. Хто як не вона змогла б мені все пояснити і допомогти порадою? Але я не могла сказати про це Майлзу. Не зараз. Не раніше, ніж дізнається Ієн та рідні.

— Справа не в цьому. Мені просто вона потрібна. Зараз.

— Вашу маму відключать від ілюзії згодом. Не обговорюється.

— Ви боїтеся, що наша сім'я втече, якщо ви її відпустите? — невже Майлз справді такий підступний? Він досі тримає мою маму в ілюзії як важіль тиску на нас із татом та Джо Бет? Неймовірно! Він мені не довіряє!

— Не виключаю такого, — Майлз більше не посміхався. Він був абсолютно серйозним.

— Я думала, що між нами з'явилася довіра…

— Ви погрожували мені. Про яку довіру може йти мова? Те, що я до вас добре ставлюся, ще не означає, що я вам довіряю. У кожного з нас є свій туз у рукаві, так би мовити.

— Я нікуди не піду і доведу справу до кінця, тільки поверніть мені маму! — я почала злитися, мене знову трясло. Як же важко мені тепер справлятися з емоціями!

— Не зараз, — Майлз був непохитний.

Я опустилася на диван і, сховавши обличчя в долонях, розплакалася. Ні, я не намагалася розжалити Майлза сльозами, він занадто черствий і принциповий для цього, але й стримуватися я не могла.

— Ви не розумієте… — голосила я крізь сльози. — Мені дуже потрібна моя мама зараз. Дуже-дуже!

— Ні, я зовсім не розумію, що з вами відбувається, Еміліє, — Майлз сів поруч і спробував покласти мені руку на плече, але я скинула її. Мені не потрібні його втішання, якщо він відмовляється мені допомогти. — Але я не хочу знову з вами сваритись. Давайте не будемо піддаватись емоціям і продовжимо нормальну ділову співпрацю. Я хотів би вам допомогти, але зараз не можу задовольнити ваше прохання. Ви мені подобаєтеся, Еміліє… — Майлз знову спробував мене обійняти, чим ще більше розлютив.

— А ви мені ні! — я підхопилася з дивана, різко відштовхнувши Майлза. — Дайте мені спокій, я… я…

Я мало не сказала йому, що вагітна, але вчасно затулила рота рукою. Ото вже дурепа! Зовсім не контролюю свого язика, коли злюся.

— Що? Що з вами, Еміліє?.. — Майлз підійшов до мене і спробував узяти за руку, але я знову відштовхнула його. Я не можу більше грати з ним. Нехай побачить мене справжню: грубу, нетерпиму, здатну вбити. Я пройшла курс виживання, мандруючи Руїнами, я не мила дівчинка з дому навпроти.

— Не можу вам сказати. Не зараз, — я повернула йому його фразу. Нехай знає, як це, коли тобі відмовляють. Тепер лише так. Більше я не буду з ним мила.

— Ох, Еміліє ... — Майлз важко зітхнув і хотів ще щось додати, але я метнула в нього такий грізний погляд, що він відразу передумав.

Не прощаючись, я вийшла із зали для нарад і поспішила геть. Від Майлза, від наукового центру, від цього божевілля. Скоріше, у свою затишну маленьку квартирку, де на мене чекає цікава книга, шоколадні цукерки та м'ятний чай. А ще дзвінок до Ієна. Можливо, він уже повернувся в Пойнт-Хейвен і ми зможемо побачитися?..

Ієна у Пойнт-Хейвені не виявилося. Він усе ще був у громаді у Грейс. Добре хоч зв'язок став нормально працювати і ми могли хоча б поговорити.

— Ти скоро повернешся? Я сумую за тобою…

— Не знаю, крихітко, не знаю… У Грейс активно йде будівництво як Колдвілля, так і Роадоуна, а поряд періодично з'являються рейдери. Мені немає сенсу повертатися в Пойнт-Хейвен на два дні, щоб потім мчати назад. Грейс потрібен захист. Розумієш?

— Розумію… Але мені тебе так не вистачає, Ієне… Ти хоча б до свого Дня народження повернешся?

День народження у Ієна був за півтора місяця, 25 листопада. Так швидко час летить. Ніби нещодавно я ще грілася під теплим літнім сонцем, а тепер за вікном дощ, сирість та прохолода.

— Обов'язково. А до того — не знаю чи вийде.

— Як там Еббі? Звикла до своїх батьків?

— Так, у них все гаразд.

— А Ханна? Як її мала?

— Вже така велика, — в голосі Ієна з'явилося тепло, як завжди, коли він говорив про дітей. — Я іноді з нею граюся. От би й у нас така крихітка була… Але я тут, а ти там…